Читать онлайн книгу "Сповідь з того світу"

Сповiдь з того свiту
Ярослав Ярiш


Історiя Украiни в романах
Хто насмiлиться кинути виклик Долi? Хто заставить Коло Історii крутитися в iнший бiк? Хто здатен перескочити безмежну прiрву вiдчаю, страху й зневiри, пiднятися вище за саму Смерть i своею любов’ю розiгнати темряву?! Невже вона, тендiтна молода жiнка, в котроi щойно забрали найдорожче? Їi Іван гине пiд час подiй на Майданi – Марiя ж не може змиритися зi смертю коханого чоловiка. І ось жереб кинуто: Доля заводить жiнку в дохристиянськi часи, вимiрявши дистанцiю у 13 столiть. Галасливим вертепом пробiгають поколiння, змiнюються епохи… Авари, хрестоносцi, монголи, яничари, НКВС… А Марiя все мандруе i мандруе: щойно перетнувши фiнальну лiнiю, знову опиняеться на стартi. Це i е вiдповiддю всесильноi Долi на ii виклик, адже Кола Історii не розiрвати: як гинули Івановi прадiди, так i вiн мусить вiддати свое життя за рiдну землю…





Ярослав Іванович Ярiш

Сповiдь з того свiту

Історичний трилер



Автор книжки висловлюе подяку за наданий iсторичний матерiал журналiстам, краезнавцям та iсторикам Львiвщини:

Любомиру Свiтенку, Романовi Гораку, Володимиру Дудку, Романовi Смiлцi, Юлii Дурбак та Ігоревi Сапеляку.


Також автор висловлюе подяку народному депутату Ярославу Дубневичу за пiдтримку та популяризацiю книжки.







Пролог


Навколо шумiли старi липи. Вiтер пробiг помiж iхнiми товстезними стовбурами, шугонув прибережним верболозом i понiсся далi понад рiчковою гладдю. Помiж деревами блукали слота i сiрiсть, обiймаючи мрякою, напуваючи дощем та заколисуючи шумом у верховiттi.

Небо нависло густими сiрими хмарами i все плакало, плакало, плакало. Кажуть: воно живе – небо. Йому з висоти все видно… Ще недавно це небо посмiхалося зорями, пiдморгувало молодим мiсяцем купальськiй ночi – як раптом почервонiло. На сходi. Нi, то не сонечко вставало з-за пралiсiв, аби дати людям теплий лiтнiй день. То була заграва: горiли мiстечки й села по той бiк Верещицi. Прийшла бiда, тож i плаче тепер…

Цей муж лежав нерухомо просто в калабанi. Вiн дивився своiми вже скляними очима на те сiре небо, що плакало над його тiлом. Муж не рухався – гримаса болю запеклася на обличчi. Грубi краплi з розгону падали на чоло, щоки, бороду, стiкали по волоссю. Вони поволi змивали той бiль – лице ставало спокiйнiшим.

Вишита дивним орнаментом сорочка була закривавлена, рана у грудях стала смертельною. Тiло уже б мало задубiти за цей час… Навкруги злiталися ворони i дивилися з гiлля на чоловiка, однак пiдлiтати не наважувались – щось iх стримувало. І тiльки дощ, не боячись, i далi обмивав загиблого…

Раптом чоловiк застогнав. Очi заплющилися. Видихнув. Тодi вдихнув, а далi ледве-ледве пiдняв свою важку правицю i став нею обмацувати рану. Це приносило мужевi бiль, так що вiн кривився стогнучи. Втомився. Полежав iще трохи, а тодi, зiбравши усю свою волю, сiв. Дощ раптом посилився, i полило наче iз вiдра. Чоловiк, похитуючись, витер долонею воду з обличчя. Очi його клiпали – iх пекло денне свiтло. За мить звикли. Муж почав шарити по калабанi, щось шукаючи у бруднiй водi. Його рука натрапила на сталеве лезо – i вiн витяг великий меч. Ще трохи посидiв, тримаючи лезо на колiнах, – вiдпочивав, немов пiсля важкоi роботи.

Довго сидiти не можна: треба вставати. Спираючись на рукiв’я, стогнучи, чоловiк пiдвiвся. Мимоволi ще раз помацав рану, тодi ж брудною рукою знову витер мокре вiд дощу обличчя.

«Добре погуляли», – мовив про себе i почав оглядатися.

Навколо нього валялося багато тiл. Дехто лежав мирно, нiби й справдi спав пiсля доброi пиятики. Але бiльшiсть були порубанi i тепер «валялися» iз розрубаними головами й пробитими животами в смердючих калюжах iз багна, кровi й дощовоi води.

Муж був дуже могутньоi статури: усiм богатирям – богатир. Вiн розiрвав на собi сорочку, здер iз себе, оголюючи груди, витер лезо меча, так що воно тьмяно посмiхнулося краплям дощу.

Його звали Михайлом. Вiн пам’ятав усе: нiч на Купала, смiх, спiви, багаття. Дикi поганськi забави… Тодi враз страшний крик:

– Обри!!!

Сiча була зла i немилосердна – поле засiяне трупами i своiх, i чужих. Михайло все дивився навколо себе: трупи, трупи, трупи… І вороння на деревах. А незабаром i вовки прибiжать – уже, певно, занюхали свiжу кров i крутяться десь неподалiк.

Михайло поволi пiшов у бiк рiчки: там, у густому верболозi та очеретi, мали поховатися вiд степовикiв жiнки i дiти. Стиснувши меч у руцi, вiн крокував усе швидше. Його рана вже майже затяглася, могутне тiло набирало пружностi, рухи ставали меткi, а погляд – яснiшав…

Михайло, не збавляючи кроку, спустився схилом, що густо зарiс травою, i вийшов на берег рiчки. Тут стояв жертовник. Колись стояв. Зараз же вiн був спаплюжений, розгромлений, спалений. Навколо жертовника так густо насипано трупiв, що неможливо було перейти, щоби не наступити на чиесь тiло. Мужi стояли на смерть… Кров, руки, очi – усе було перемелено жорстокими жорнами… Побачив Михайло i кiлька замордованих жiночих тiл – не встигли сховатися. Або не захотiли, залишившись зi своiми чоловiками до кiнця.

Надивившись на цю страшну картину, вiн пiшов понад берегом. Ішов усе швидше, немов хотiв застати хоча б когось iз живих у цьому царствi мертвих. Раптом десь почувся жiночий крик. Михайло прискорив ходу, а тодi побiг.

Дощ перейшов, та сонце все одно не наважувалося виходити з-за густих хмар. Вони й далi висiли над самою землею, чекаючи вiтру, аби вiн поволi посунув iх далi. Було тихо.

– Рятуйте! – знову розпачливо вигукнула жiнка, порушуючи цю мертву тишу.



Степовик ударив ii в лице так, що вона впала на землю. Озирнувся. На галявинi було чимало обрiв, однак кожен iз них займався своiми справами, а за ним спостерiгало лише декiлька.

– Давай трахни ii. Ти ж мужик, чи хто? – вишкiрився Бiда.

Вожаку степовикiв, що виконував цю екзекуцiю, така думка прийшлася до вподоби, однак вiн цього не показав. Поволi нахилився, узяв напiвпритомну свою жертву за косу i почав пiдводити.

– Чекай, – стримав iнший на ймення Недоля. – Ти, Половий, маеш дати iй вибiр.

Вожак вiдвернувся i сплюнув.

– Ми, обри, нiкому вибору не даемо. Мае бути завжди по-нашому, беремо, що хочемо. За нами – сила, а отже, ми можемо робити те, що нам заманеться.

Недоля посмiхнувся:

– Ти помиляешся, Половий. Згадай собi, як колись сам стояв перед вибором? Де б ти був зараз, якби я не пiдiйшов до тебе та не запропонував двi дороги: лiворуч i праворуч?

Половий мовчав. Недоля продовжив:

– Тинявся б ти зараз помiж Доном, Волгою та Окою у пошуках нових пасовищ для своiх ведмедiв! Тодi ти послухав мене, тож тепер ти – цар! Цю корону ти здобув, грабуючи багатi землi слов’ян. Та чи зможеш ти ii втримати? Чи зможеш насолодитися всiм награбованим?

Половий мить постояв мовчки, тодi зазирнув в очi своеi жертви. Жiнка тремтiла вiд страху, однак не побоялася глянути на нього. Із розбитоi губи текла кров, та, незважаючи на це, вона була тодi дуже гарною.

– Я даю тобi вибiр, – почав степовик. – Ти менi вiддашся – i я перестану тебе бити. Навiть нагодую. Якщо нi – ти помреш.

Схоже, для жiнки вибiр був очевидний.

– Лiпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Обровi не сподобалася ця вiдповiдь, вiн дуже хотiв, щоби жiнка зробили «правильний» вибiр, тому пiдняв ставки.

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моею дружиною i царицею. Житимеш у розкошi. А коли нi – то я вiддам тебе на поталу своiх людоловiв. Ти помреш у муках, а твое тiло роздиратимуть дикi звiрi. Вибирай, – ще раз наполiг Половий.

Жiнка опустила очi, готуючись до смертi.

– Нiколи!

Вона i справдi була дуже гарною, i з неi вийшла б добра цариця. Одначе ця жiнка вибрала iнакше. Половий видихнув, тамуючи гнiв, тодi почав добувати свiй меч, поволi занiс його над головою жертви. Вона навiть не охнула.

– Шкода, – натомiсть зiтхнув Недоля.

– Зупинiться!



Михайло чорною тiнню вислизнув з лiсу, а голос його був такий рiзкий, що обри аж здригнулися з несподiванки. Завмерли. Один Недоля почав поволi пiдводитися, раптом ухопив бойову сокиру i кинув нею у Михайла. Смертоносна зброя профурчала, обертаючись у повiтрi.

– Зупинися! – ще раз наказав муж – i вiд його голосу сокира застигла на пiвдорозi.

Усе затихло. Навiть липи старi перестали шумiти. Завмер вiтер. Рiчка стала, зупинивши свою течiю. Обри також застигли: хто стоячи, хто балакаючи, хто пiдносячи до рота ситний слов’янський хлiб. Катована жiнка також застигла поглядом, дивлячись на Михайла своiми великими виразними очима.

Пiдвiвся лиш той, хто не був людиною, – Недоля.

– Чого тобi треба?

– Я прийшов по неi.

– Опа-ча, – вишкiрився степовик. – Вона зробила свiй вибiр, так що ти тут нiчого не зробиш, бiлий! Вали звiдси!

– Я не вiдступлюся, – твердо вiдповiв Михайло.

Демон перестав шкiритися, натомiсть нагнав на себе страшну гримасу гнiву.

– Не жартуй зi мною, Михаiле! Нас тут четверо, а ти – сам-один! Сила – за нами!

На пiдтвердження цих слiв позаду Недолi стали Бiда, Лихо i Малий. Михайло мовчав, навiть не думаючи вiдступати. Недоля добре це бачив, тому вiв далi:

– Ти готовий вiддати свое життя за оцю жiнку? Вона ще трохи – i буде наша. Ти не бачив, як блиснули ii очi, коли обрин сказав iй про царство, про розкiш. Про життя! Вона лише жiнка, а жiнки завжди лягають пiд сильнiшого. Тому, мiй бiлий друже, зникають цiлi народи, хоча люди залишаються. Асимiляцiя… Те ж саме чекае i тутешнiх русинiв.

– А як же пророцтво? Як же Андрiй, що стояв зi своiм хрестом на Днiпрових кручах?

Недоля удавано засмiявся:

– Це все байки…

– Не бреши, демоне! Тут iще будуть стояти мiста християнськi iз церквами золотоверхими. А що до жiнки – вона не дасться. Не всi такi! Так, люди е рiзнi, але Вiн помер за iхнi грiхи, я ж готовий накласти головою за iхню надiю!

Демон зареготав цього разу щиро, i регiт його сколихнув цю мертву тишу i луною покотився понад рiчкою.

– Тодi давай поб’емося об заклад!

…Правила були давно вiдомi. Руки Михайло чорному не потиснув, але його слово важило набагато бiльше.

– Згода!

У ту ж мить сокира продовжила свiй смертоносний полiт, однак Михайло перехопив ii лiвою рукою i запустив назад: Недоля й незчувся, як сталеве лезо пролетiло над його головою i вп’ялося в дерево. Усе навколо ожило, навiть вiтер знову почав колихатися у верховiттi дерев.

– Ще побачимося, – мовив Михайло i зник.

– Вiдпусти ii, – наказав Недоля, потираючи руки. Половий опустив меча.

– Іди звiдси.

Жiнка ще не до кiнця зрозумiла, що сталося, однак долю випробовувати не стала. Затуливши руками розхристану сорочку, вона поволi встала i покрокувала геть. Обри один за одним розступилися перед нею.

Знову пiшов холодний дощик…




Роздiл 1

Марiя


Тут усе перемiшалося: час, люди, звичаi, iсторiя. Здавалося, що хтось просто перезавантажив систему – i вона видавала, викидала рiзнi результати, перебираючи iх, перетасовуючи, не в змозi вибрати з-помiж них оптимальний. Та хiба ж реально було усе це систематизувати, розкласти по якихось поличках, комiрках, позначити нулями й одиничками? НІ! Не цього разу, бо все це творилося не в надрах процесора, не на монiторi, а просто перед моiми очима, навколо мене, в моiй головi та душi. Замiсть мирного гудiння системного блока тихо стукало серце в грудях, а замiсть лампочок iндикаторiв менi блимало здаля свiтло в кiнцi тунелю…

Історiя, що вам хочу розказати, доволi дивна, i ваше право – вiрити чи посмiятися. Життя людинi даеться лише раз, i вона проходить його вiд точки до точки. Проходячи цей шлях, людина мислить i працюе, любить i ненавидить, сумуе i радiе, продовжуе себе у нащадках. Менi довелося пережити не одне життя, а сотнi, може, навiть тисячi – хто б iх рахував? Я надто часто втрачала найдорожче, менi його повертали i знов забирали, вириваючи з рук. Я виплакала всi своi сльози, висмiяла увесь смiх, так що в душi лишилася простора чорна порожнеча. І серед тоi порожнечi жила сива, втомлена, пригнiчена моя любов, а з нею маленька-маленька надiя. Та я знов i знов роблю цей крок. Чи я шкодую за зробленим? Нi, i нiколи не шкодуватиму.

Я тодi була маленьким пастушком, що крихiтною цяточкою загубився серед темного степу. Снiп свiтла падав тодi на мене згори – i тут з’явився Ангел. Вiн був у бiлому, мав крила за плечима i нiмб, оповитий блискучим «дощиком». Уже було не так самотньо i страшно, навiть коли показався Чорт. Дiдько був чорний i кудлатий, усе стрибав чогось навколо нас, танцював i розказував анекдоти, привертаючи нашу увагу до своеi важливоi персони. А далi вже пiшли царi, королi, князi, воiни… Прийшла навiть Смерть у старому, «закривавленому» помiдорним соусом лiкарському халатi i з дерев’яною косою. А ще приперялися Жид i Жидiвка.

– Щоб ви мали молока вiд корови i бика, щоби було сира, масла, щоб ваша донька сраками трясла! – побажали вони усiй нашiй громадi.

Я тодi не вдавалася у всi цi розмови, жарти, поради, а все дивилася на той снiп свiтла, що падав згори. Думала про свое, згадуючи минуле й будуючи плани на майбутне. Тiльки дарма: моiм планам збутися так i не судилося…

Чиясь рука потяглася до щитка з вимикачами. Вони клацнули – i холодне свiтло, попервах мигаючи, почало заливати увесь зал.

Пiд дiею свiтла вся мiстика розсiялася, а зимовий степ перетворився на сцену нашого народного дому, куди ми приходили щоп’ятницi о сьомiй вечора на репетицiю.

– Доброго вечора. Бачу: ви вже розминаетеся? – Всередину зайшла Марiя Василiвна – художнiй керiвник нашого театрального гуртка.

– Вар’ята граемо, – вiдповiв Чорт, знiмаючи свою маску та витираючи спiтнiле людське лице. Тодi додав: – У нас тут так гарно виходило, що ми вирiшили внести змiни у сценарiй.

– Знаю я вашi змiни. Менi на сценi не потрiбна полiтика, ксенофобiя, матюки та заклики до пиятики. У нас Рiздвяний вертеп – солiдна постановка для наших юних глядачiв! – жартома посварилася Марiя Василiвна пальцем на своiх акторiв. – Як вам костюми?

– Нормально, – мовив Воiн, оглядаючи бутафорний автомат.

– Декорацii також будуть готовi з дня на день, – сказала шефова. – Чого нам ще бракуе?

– Глядача, овацiй i квiтiв, – знову, за своею звичкою пожартував екс-Чорт.

– Це все нас чекае 12 сiчня, коли будемо тут ставити наш Вертеп. Якщо немае зауважень, прохань та пропозицiй – починаймо.

– Звукорежисера нема. Спiзнюеться, – пiдказав пан Гаврило, старший дядько, що мав грати одного з трьох Царiв у нашiй виставi.

– А ще у нас нема колядки. Може, традицiйно – «Нова радiсть стала»? – зауважив один з наших акторiв.

– Чекайте, – знову сказав пан Гаврило. – Є у мене одна iдея. А хто знае таку старовинну коляду, чи навiть щедрiвку, про чотирьох волiв? Ти, Марусе, маеш знати, це твоеi бабцi улюблена…

Так, я знала. Бабуся увесь час ii менi спiвала…

Пасла Маруся чотири воли в долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Ой пасла, пасла, воли згубила в долинi.
Гей же, в долинi.
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

І не знаю, що на мене найшло: пiсня нiби сама вирвалася з моеi душi i полетiла залом. Усi присутнi подивовано глипали на мене, раптом один за одним почали аплодувати.

– Браво! – гукнув екс-Чорт.

Я пiдняла руки вгору, заспокоюючи iх, Марiя Василiвна поплескала у долонi:

– Досить приколюватися: колядка i справдi суперова. А зараз давайте попрацюемо над фiнальною сценою, бо вона у нас трохи «сирувата». Гайда по мiсцях!

Доки ми говорили, пiдтягнулися й iншi нашi актори, що враз розчинилися за лаштунками – i ми почали свою роботу. Вертеп наш мав би вийти незвичайний – городоцький – за нашим власним сценарiем…




Роздiл 2

Гаврило


Пан Гаврило ходив до церкви, коли тiльки випадала найменша нагода. Вiн приходив, ставав навколiшки й молився, питаючи в Господа поради та розради. Проказавши усi своi молитви, пан Гаврило сiдав на лавочцi i просто сидiв, роздумуючи у цiй святiй тишi. Думок тут приходило особливо багато, так нiби Господь говорив до нього, навчаючи. Гаврило цiлком був занурений у це слухання-задуму i лише час вiд часу вiдповiдав «Слава навiки Богу», коли хтось iз прихожан вiтався з ним.

Приходив пан Гаврило до цiеi церкви, скiльки себе пам’ятае, ще з дитинства, усе свое життя. А життя у нього було ой нелегке, зараз уже всього i не згадаеш! Та й навiщо? Нема чого оглядатися. Попереду нова мiсiя. Дуже важлива.

Люди у мiстi знали i поважали його у першу чергу як вчителя, патрiота i просто порядну людину, яка все життя боролася, страждала i вiрила. Багато хто тодi називав цю працю «сiзiфовою», одначе Тi-Що-Йшли-Вперед свого таки домоглися: залiзобетонна система, обвита товстими ланцюгами й освячена кров’ю невинних, таки впала. Рухнула, розвалилася, розсипалася, як будиночок на пiску…

Сам пан Гаврило виховував молодь, писав статтi, робив iсторичнi розвiдки, а також розкопки, пiд час яких знаходили кiстяки людей, закатованих котроюсь iз систем. Вiн завжди говорив правду, заодно спростовуючи брехню, i слово його було сильним. Цього слова боялися…

Про своi досягнення пан Гаврило розповiдати не любив, уперед дивився. А там, на жаль, нiчого доброго не було: все, за що вiн так боровся, що захищав, – поволi зсихалося пiд тиском людськоi байдужостi та корисливостi. Почала вибудовуватися нова система, покликана перетворити його людей на маргiналiв, карликiв, зробити iх плебеями на власнiй землi. Споконвiчнi цiнностi було побито тяжким побутом та злиднями, а те людське, що iще лишилося, – перекручували в iнший бiк, на 180 градусiв. Молодь росла уже не та, що колись… Та й що з них виросте, коли вони на своiй же землi – соцiальнi сироти. Хiба ж для того вiн так терпiв, хiба ж тому присвятив стiльки рокiв свого життя?

А тим часом система росла i дужчала…

– Слава Ісусу Христу! – вчергове привiтався хтось iз Гаврилом, той так само напiвавтоматично вiдповiв:

– Слава навiки Богу!

– Я знав, що знайду тебе в нашiй церквi. Нiде твоя життева батарея не зарядиться так, як тут.

Тiльки тепер Гаврило зрозумiв, що бiля нього пiдсiв не простий прихожанин. Оглянувся: це був майор мiлiцii пан Михайло.

– Тобi, друже, також не завадило б сюди частiше приходити.

– Так, я знаю. Але у мене в цьому мiстi дуже багато справ, тому, вiдповiдно, дуже мало часу на те, щоби розслабитися.

На якусь мить запала мовчанка.

– Я так розумiю, зараз ти тут також у справi? – першим спитав Гаврило.

Вони поглянули один на одного, погляди iх перетнулися.

– Чорнi щось придумали, – мовив майор. – Хмари згущаються. Вони стягли до Городка велику силу.

Гаврило з Михайлом знову помовчали, розмiрковуючи. Були знайомi вже з тисячу лiт i навчилися розумiти один одного з пiвслова.

– Я не дивуюся: нова система росте i крiпне. Людський ресурс не безмежний, ми втрачаемо кожен день. Скiльки так ще буде тривати, чи довго ми протримаемося? – мовив Гаврило, але його спiвбесiдник не мав часу вiдповiдати на риторичнi запитання.

– Чорнi надто сильнi, iх надто багато, вони в кожному кабiнетi. Скоро тi виродки захочуть все. Все. Треба нарештi ставити питання руба! Мусимо зробити ставку…

Гаврило навiть слухати того не хотiв, перервав Михайла на пiвсловi:

– Запам’ятай, Михайле, ми тут не для того, аби грати з чорними в шашки. Наше завдання – тримати рiвновагу, баланс. Хочеш поставити все на людей? Це ж люди, Михайле, вони слабкi…

– Були й сильнi помiж ними, сам знаеш. Чорнi довго чекати не будуть: невдовзi почнеться. Ми не вистоiмо – сам бачиш, якi хмари лiзуть. Нам треба вириватися з того кола, iнакше кiнець наш близько. Мусить бути чоловiк, що проведе нас крiзь пiтьму!

Знову мовчанка-задума.

– Як ми його впiзнаемо?

– Мае сам до нас прийти. Так було сказано.

І ще раз та сама мовчанка, та сама задума.

– Не знаю, – завагався Гаврило. – Я людям нiколи не вiрив. Вони Христа розiп’яли…




Роздiл 3

Марiя


Наш дiм був спроектований i зведений руками мого чоловiка. Іван у мене – iнженер-будiвельник, пiдприемець, майстер на всi руки. Спочатку було важко: ми з ним жили в орендованiй квартирi, багато працювали, але потроху стали на ноги, i перед тим, як на свiт мав прийти наш синочок Івасик, ми уже переiхали у свою хату. Вона не Бог зна яка велика чи модерна, але тут було дуже затишно…

Отож, я називаюсь Марiя, живу в Городку, маю роботу, сiм’ю, е актором аматорського драматичного гуртка. Нiколи зiрок з неба не хапала, не ганялася за славою чи розкошами: у своi двадцять п’ять мала вiд життя все те, що хотiла. Для мене завжди найголовнiшим була моя сiм’я, хоча тодi я iще цiлком i не усвiдомлювала усiеi глибини цих слiв, навiть не уявляла, як сильно я люблю свого чоловiка i дитину. Це знання прийшло трохи пiзнiше…

Я зайшла до хати, зачинила за собою дверi, роззулася i звичним рухом кинула ключi на тумбочку.

– Чому нiхто не йде зустрiчати маму? – гукнула я з коридору в надii, що зараз вибiжить Івасик i кинеться менi на руки. Та його не було, i в хатi панувала пiдозрiла тиша.

Мiй чоловiк Іван сидiв за своiм комп’ютером у кiмнатi, працював. Я дуже любила спостерiгати за ним у такi моменти: був зосереджений на своiй роботi так, що не зауважував бiльше нiчого навкруги себе. У моiй уявi вiдразу чогось повставав Франкiв Каменяр, який лупае гранiтну скалу, чи великий Прометей, що несе людям вогонь. Мабуть, вони так само любили свою роботу…

Ах лента за лентою набоi подавай,
Вкраiнський повстанче в бою не вiдступай!

Не знаю як Каменяр з Прометеем, але Іван завше собi пiдспiвував, або пiдсвистував, коли щось робив. Таку вже мав звичку.

Мiй чоловiк чогось уподобав собi саме мене, хоча дуже багато дiвчат задивлялися колись на нього i кидали у його бiк недвозначнi погляди. Жив вiн у Заставському передмiстi, його батькiвська хата стояла за кiльканадцять метрiв вiд нашоi. Тут, на Заставському, пройшло його дитинство i молодi роки, як вiн сам любить хвалитися: «тусувався я з Вокзалом». Я ж зi своiми батьками мешкала у центрi Городка, недалечко вiд церкви Благовiщення. Ще моя мама розказувала, що iз Центром Вокзал ворогував постiйно, тобто завше так було: вокзальнi, пiдгаецькi i Фоса проти хлопцiв iз вулицi Львiвськоi, Черлянського i Центру. Звичайнi парубоцькi справи… Одначе, усi цi iхнi «розклади» не завадили нам зустрiтися, полюбити одне одного й одружитися. Так я i поiхала жити з Центру на Заставське передмiстя, або, як каже моя бабуся, «на Заставле»…

Іван, схоже, моеi появи не зауважив, а й далi продовжував клацати по клавiатурi. Із динамiкiв комп’ютера тихо линула музика: як завжди Іван слухав «Файне радiо» Галичину. Дiджей м’яким голосом у черговий раз привiтав городкiвчан iз 800-лiттям iхнього мiста, поставив композицiю про Городок, про ангелiв, що його оберiгають…

Я пiдiйшла до чоловiка, обiйняла за шию i не стрималася, щоб не поцiлувати. Краечком ока кинула на монiтор – там були якiсь креслення, схеми, текст… Поруч iз монiтором стояла фотографiя у рамочцi, на якiй була наша сiм’я: Іван, малий Івасик i я. Ми зробили це фото минулого лiта, коли вiдпочивали на природi. Поруч стояла ще одна рамочка, а у нiй, за склом, був схований жовто-синiй прапорець iз написом «Воля Украiнi – або смерть». Цей прапорець для мого чоловiка був дуже цiнним, бо дiстався йому вiд тата, який помер уже давно, коли Іван був ще дитиною. А татовi – вiд дiда…

– Ти хоч iв щось? – спитала.

– Зварив гречку. На кухнi, у баняку. Є молоко, а е пiдлива. Іди поiж, поки ще тепле…

Вiн сказав, не вiдриваючись вiд комп’ютера, i тi слова прозвучали так, нiби вiн iх ранiше записав на автовiдповiдач i тепер тiльки прокрутив.

– А де наш малий? Щось так тихо в хатi…

– Приходила твоя бабця, забрала до себе…

– Значить…

І тут я, не випускаючи Івана зi своiх обiймiв, хвацько скочила йому на колiна, заступивши собою монiтор.

– … ми лишилися самi вдома.

Вiн поцiлував мене, та очi його все одно не могли вiдiрватися вiд роботи, пальцi усе ще були на клавiатурi.

– Секунду, менi треба закiнчити один рисуночок…

– А що роблять тато i мама, коли лишаються вдома самi? – не переставала я цiлувати свого чоловiка.

– Працюють, – вiдповiв Іван, намагаючись дотягнутися рукою до мишки, однак я взяла його руку i поклала собi на талiю.

У нас так завжди: все робота, дитина, дiм, а особисте життя постiйно лишалося на другому планi. Як на мене, саме настав добрий час змiнювати ситуацiю на краще…

– Правильно, працюють. А ви, товаришу, шукаете приводу вiдхилитися вiд роботи i вiд сiмейних обов’язкiв, узятих на себе у нашому РАКСi.

– Неправда. Я чесно вiддаю у сiмейний бюджет усi заробленi грошi, i секс у нас також бувае регулярно…

Я ще раз поцiлувала – його впертiсть заводила мене ще бiльше.

– А як же наш Івасик?

– Угу… У нього все добре…

– Вiн уже давно просив у Святого Миколая собi братика…

Іван клiпнув очима, нiби ввiмкнув перезавантаження. А щоби вiн довго не «глючив», я зняла з себе кофту, а слiдом за нею на пiдлогу полетiв i лiфчик. Погляд мого мужа враз посвiтлiшав, на обличчi з’явилася посмiшка.

– Я обiцяв малому, що буду чемним…

– І слухняним, – додала я, допомагаючи йому зняти футболку.

…Цей вечiр нам так було добре удвох. Уже лежачи в лiжку, я тулилася до нього, думаючи про те, що вiн для мене найдорожчий у свiтi. Чи змогла б уже жити без нього? Нi, однозначно. Скажете, що така любов бувае тiльки в казцi?

– Пам’ятаеш, ти колись розповiдав менi легенду про спiвця Орфея?

– Угу, – вiдповiв Іван.

– Скажи, а така любов бувае тiльки в казцi, чи й у життi також?

– Не знаю.

– Хiба ж ти мене не любиш так, як Орфей свою Еврiдiку?

– Люблю. Та, може, не так, як вiн, а по-своему.

– А ти пiшов би за мною до пекла?

– Гм.

– А я пiшла б.

Вiн пригорнув мене до себе i поцiлував у чоло.

– Ну тебе, перестань. Не думай про погане.

Ми й далi лежали собi на нашому лiжку поверх покривал, я притулилася до чоловiка, не соромлячись свого голого тiла. Чомусь не спалося, хоча вже було пiд ранок. Вiн також не спав. У мене було враження, що невдовзi щось мае статися. Узагалi, через тi всi подii з непiдписанням асоцiацii якась туга витала у повiтрi i клубочилася все бiльше й бiльше. Іван рвався до Киева. Може, через те мое серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але нi. Тут щось iнше. Мене раптом охопило вiдчуття дежавю так, що серце почало стискатися вiд якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…

Раптом задзвонив Іванiв телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятiй ночi? Іван дотягнувся i взяв слухавку.

«Схiдняк? Дивно», – подумав, а у мобiлку мовив:

– Слухаю.

Я лежала поруч, тому добре чула iхню розмову.

– Що, спиш?

– Так нiч же… – розгублено вiдповiв Іван.

– Тодi увiмкни телевiзор…

У телефонi стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт вiд телевiзора, натиснув. Ми враз закам’янiли, прикипiвши очима до екрана.

– Господи Боже! – вирвалося в мого чоловiка. – Не може того бути!

У телевiзорi озброенi беркутiвцi били студентiв. Диктор говорив щось про розгiн, але в мене виникло вiдчуття, що тих дiтей хочуть не розiгнати, а просто «поламати»! Спецназiвцi оточили iх, мов звiрину, i били так, нiби то не пiдлiтки-студенти з синьо-жовтими прапорами, а небезпечнi рецидивiсти, що затiяли бунт на зонi!

– За що?! – крикнув якийсь хлопчина перед тим, як iх скинули iз пiднiжжя стели.

– За що? – повторював безперестанку i мiй Іван.

Дiтей же били, били i били. Всюди кров, розбитi голови i побитi камери журналiстiв. Ми з жахом вдивлялися у цю екзекуцiю, слухали коментарi телевiзiйникiв.

– Перед початком зачистки зник мобiльний зв’язок. Силовиками були застосованi газ та вибуховi пакети…

– За що? – знову вирвалося в Івана.

Мiй чоловiк залишився стояти, стискаючи пульт вiд телевiзора в руцi. Вiн наче закам’янiв. Жодна жилка не здригнулася на його обличчi, кулаки мимоволi стиснулися. Вiн зблiд. Я пiдвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Вiн мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.

– Я виiжджаю на Киiв.

– Я поiду з тобою: самого не пущу!

Схiдняк був товаришем мого Івана iще з часiв iхньоi служби в армii. Мешкав вiн у Харковi i працював у МВС.

– Що це таке було? – запитав Іван.

– Дiдько його знае, – вiдповiв Схiдняк. – Схоже, наш Вiтьок зовсiм злетiв з котушок.

– Ти щось знаеш?

– Навiть якби i знав – не телефонна розмова.

– Я iду до Киева. Ти зi мною, брате? – запитав Іван.

На тому кiнцi мить помовчали, тодi була вiдповiдь:

– Я буду у Киевi. По роботi. Нас усiх збирають. Тому я тобi i подзвонив: не рипайся, не ризикуй, бо гасити будуть по повнiй програмi.

Іван побагровiв:

– Та що ти таке кажеш, старий? Та як же…

– Та зрозумiй ти, – перебив товариш. – Не бути нам у тiй Європi, понiмаеш? Геополiтика… Не пустять… Ви там дуже не кiпiшуйте, бо Вiтьок стягуе реально велику силу. А сила, брате, i солому ломить.

Іван видихнув.

– Ми ж з тобою стiльки дружили… Невже ти будеш у мене стрiляти? Невже пiднiмеш руку на брата?

– Та заспокойся ти, мать твою перемать! Я взагалi не хочу нiкуди iхать, менi i вдома добре! На чорта того всього?

– А ти подумай, брате, згадай, хто ти i кому присягу давав! А ще дивися, щоб ми з тобою не зустрiлися там, у Киевi… по рiзнi боки барикад!

– Та якi барикади, у мене наказ, розумiеш?!

Іван вiдключився. Був злий, аж кипiв. Спересердя хотiв був кинути телефоном, однак стримався: пригодиться ще. Я була вже одягнена i готова…

Ми поiхали до Киева наступного дня. З того часу були там майже постiйно. Мерзли. Стояли. Боролися. Схiдняк намагався подзвонити iще кiлька разiв, однак розмови iз ним не вийшло. Зате зустрiли тут багато його землякiв зi схiдних областей, ми всi дружно почали самоорганiзовуватися. Іван завжди повторював, що наша боротьба не повинна бути лише героiчною, але й ефективною. Кожен вiдповiдав за свою ланку, мав своi обов’язки, тож наш Майдан зажив, як великий органiзм… Та найперше, що зробив мiй чоловiк, це закрiпив на «Йолцi» прапор нашого Городка,[1 - Прапор мiста Городка на «Йолцi» було встановлено Ігорем Сапеляком та Русланом Малявським у першi днi Революцii Гiдностi.] аби надихатися ним до подальшоi боротьби.

Перед Рiздвяними святами нам випало поiхати додому, щоби взяти дещо iз речей та заладнати деякi справи. А ще я дуже скучила за своiм синочком. Іван просив мене, аби я лишилася вдома i цього разу iз ним не iхала до Киева.

– Не треба тобi, Марiе. Може, досить? За малого подумай…

– Івасик побуде в баби. Зубну щiтку не забув? – вiдповiла я.

– Нi.

– Грошi?

– Є.

– Права, техпаспорт?

– Та е в машинi.

Вiн зрозумiв, що сперечатися зi мною – марна справа, i тiльки рукою махнув. Я ж чогось боялася вiдпускати його самого, знову нахлинуло вiдчуття цього дежавю…

Іван узяв в одну руку сумку з нашими речами, у другу – з продуктами. Уже переступив порiг, як раптом спинився.

– Чекай! Найголовнiше забув! Там я лишив нашу бухгалтерiю з Майдану…

– Не вертайся – не пощастить, – сказала я.

– Тодi вiзьми з кiмнати папочку з документами. Така зелена.

Я вiдразу знайшла зелену пластикову папку i встромила ii у свою сумочку, виключила свiтло i вийшла з хати.




Роздiл 4

Нечиста сила


У камiнi потрiскували дрова. Холоднi кам’янi стiни намагалися зiгрiтись теплом, що iшло вiд вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур е мур. То тут, то там на стiнах висiли оленячi та кабанячi голови, шкури… Зi стелi на грубому ланцюгу звисало колесо вiд воза, на якому горiли свiчки, слабо освiтлюючи примiщення. Сама ж кiмната була заставлена кiлькома важкими дубовими лавами i столами.

Рипнувши, вiдчинилися дверi на кованих завiсах, усередину ввiйшла дiвчина у вишитiй сорочцi та коротенькому каптанчику. Вона прослизнула повз столи i зупинилася бiля одного з них, за яким сидiло трое чоловiкiв.

– Що будете замовляти? – спитала дiвчина.

– Борщеца з пельменями. І шашлик, – вiдповiв один з чоловiкiв, що скляними очима дивився на «Меню».

– Три борщi з пельменями, три шашлики, – записала собi у блокнот дiвчина.

– Да. І шоби шашличок був такий сочний, панiмаеш? – додав iнший – бiлявий, при цьому пiдморгнувши.

Дiвчина кивнула головою на знак згоди.

– Чого бажаете випити? Якусь горiлку?

– Городоцьку давай. Чекуньку. А не – бутилку. І пивка для ривка.

Дiвчина записала i вийшла. Бiлявий провiв ii поглядом.

– А нiчо така тьолочка. І кабачок нормальний…

Усi трое були у шкiряних куртках, спортивних штанах i кросiвках, коротко стриженi.

– Пiду на пенсiю, собi такий ресторанчик органiзую. А шо, вся братва давно в костюмчиках ходять: мерседеси, охрана, секретутки, всi дiла…

– Ага, iвани васильовичi помiняли професiю. Тiльки нам до тоi пенсii ше дожити треба, – грубо мовив той, що тримав «Меню».

– Не сци в кампот, Лихо, доживьом. Папа казав: рiк, ну два – i ми в шоколадi…

Лихо був як завжди злим i оптимiзму свого товариша не подiляв.

– Я вже тисячу рокiв слухаю вiд нього ту байку, н-на. Вона для лохiв, таких як ти, Бiда!

Малий, третiй товариш, хихикнув. Бiда обурився:

– Та пiшов ти!

Вони мить помовчали, а тодi Лихо гукнув на цiлий зал:

– Альо, врубайте якусь музику!

Дiвчата почули цей заклик, включили веселу колядку: був саме Пилипiв пiст, i люди чекали на Рiздво.

– Шо за херня? – обуренню Лиха не було меж. – Будеш лохам такий паражняк гнати. Врубай щось нормальне, пацаняче!

Колядка стихла, натомiсть вдарили баси, а хриплий голос заспiвав про сибiрськi морози, зону i теплу тiлогрiйку.

– О, нiштяк, – зрадiв Малий, однак тут же знову напустив на себе грiзного виду. – Давайте несiть заказ, скiльки можна чекати!

– Та заткнися вже, голова болить! – гаркнув Лихо. У нього задзвенiв мобiльний, вiн дiстав його з кишенi. – Альо… В кабаку. А шо вiдразу «дибiли»? Сам – дебiл, н-на… Короче, давай пiдтягуйся, ми тобi тоже борщику закажемо… Ну, як хочеш…

Молодик сховав телефон.

– Хто дзвонив? Нед? – спитав Малий.

– Не, н-на, пед! Задовбав, урод. Колись свою бригаду органiзую, i пiшов вiн…

Тим часом принесли замовлення.

– Смачного, – побажала дiвчина i вiдiйшла.

– Налiтай, братва, – мовив Бiда i взяв у руки пляшку.

– Нед казав не бухати, – спробував стримати Лихо, але горiлка вже лилася у стакани.

– Крапаль не помiшае.

Налили, випили, почали закушувати. Їли мовчки, сердито. Раптом дубовi дверi вiдчинилися – i всередину ввiйшов чоловiк у довгому плащi. Вiн оглянув примiщення, побачивши трьох, пiшов просто до них i мовчки сiв за iхнiй столик. Бiда тут же пiдсунув стакан, узяв пляшку, налив.

– Давай, братан.

– Тамбовський пiп тобi братан! – гаркнув новоприбулий. – Якого милого тут сидите? Взагалi мозги розiсрали? Вас же тi дiвахи в разi кiпiшу за шiсть секунд зрисують!

Лихо вiдiрвав погляд вiд закуски, впритул поглянув на гостя.

– А ти не дуже тут ричи, начальник! Дiстав уже!

Запала напружена мовчанка, яку розрядив Бiда.

– Забий на дiвах, старина. Сам базарив, що менти замазанi, тема стопудова. Хулi нам, пацанам, мерзнути? Зайшли зiгрiтися, туда-сюда сотку бахнути. А шо? Давай, кажи кого валити – i не парся.

Нед поглянув на товаришiв, тодi узяв у руку стаканчик, випив з усiма, почав говорити:

– Валити не можна, самi знаете. Пояснити, але без мокрухи. Є тут, короче, один фраерок: пiдприемець i громадський дiяч. Зараз – активiст Майдану, – Нед узяв шматок м’яса, кинув собi у рот.

– Тодi чого сам не розiбрався, а нас визвав, н-на? – спитав надмiрно Лихо, взяв у руки пляшку i знову налив. Випили…

– Та вже i посаду давали, i бабла пiдкинули… Вiриш, навiть тьолку пiдсилали – нiяк.

– А забухати?

– Не п’е, сука! Короче, лишився один варiант – пресонути. Тiльки ви знаете…

– Та знаемо, знаемо, – грубо перебив Бiда. – Без мокрухи. Давай кажи, де той лох приписався…

– Та чекай, не газуй, – втрутився Лихо. – Хай Нед розчохлить: шо куда…

– А шо непонятно! – визвiрився Бiда. – Сказано: пiдприемець i громадський дiяч. Напевно, з тих пiдорiв нацiонально свiдомих!

– А менi не нада «напевно»!.. – Лихо також показав зуби.

– Короче! – гавкнув Нед, i його товаришi затихли. – Звати Іваном… Вiн тут, у Городку, органiзував фонд. Ми перевiряли – там всьо чисто. Реставруе церкви, кидае на спорт i туризм, органiзовуе там усякi фестивалi, iсторичнi реконструкцii, театри, срака-мотика. Багато з дiтьми працюе… Органiзував новий проект: хоче вiдновити Городоцький замок, тiльки в масштабi, зробити там дитячий майданчик. Землю вже навiть вибив, а там, мiж iншим, торговий комплекс мав стояти. Але то всьо херня. Тепер вiн помагае Майдану, при тому реально помагае…

– А може, вiн у депутати лiзе? – перебив Лихо.

– Та в тiм-то й справа, що не лiзе в полiтику. Дiд його тiпа бендеровець чи шо, а внук такий самий завернутий! Короче, наше завдання. Перше, на Майданi вiн веде деяку бухгалтерiю, тож у нього треба буде забрати тi папери. Для слiдства. По-друге, заставити його переписати фiрму i фонд…

– Ясно, – мовили всi трое, Нед же продовжив:

– До хати йти не треба, на трасi лупонемо: вiн зараз до Киева виiжджае.

– Звiдки iнформацiя? – знову спитав Лихо.

– Телефон його вже давно на прослушцi, та й iнформацii назбиралося. Форму ДПС взяли?

– Ображаеш, Неде, – вперше у розмову втрутився Малий.

Вони знову випили, почали закушувати м’ясом. Тут знову задзвонив телефон, цього разу у Неда.

– Алло. Зрозумiв.

Вiн сховав телефон до кишенi.

– Об’ект виiхав. По конях!

Усi четверо зiрвалися i попрямували до дверей, дожовуючи соковите м’ясо.




Роздiл 5

Марiя


Свiтло вiд фар розрiзало нiчний морок, освiтлюючи мокрий асфальт. У таку пору дуже не хотiлося товктися у дворi, тим бiльше виiжджати у далеку дорогу. У головi була тепла ковдра i м’якенька подушка, холод проймав рознiжене такою думкою тiло до кiсток, змушуючи щiльнiше тулитися у куртку.

У машинi було темно, лише свiтилися зеленкуватi вогники на панелi, мирно гудiла пiчка. Ми iхали мовчки, мiй Іван повнiстю зосередився на дорозi, тримаючи обома руками кермо та час вiд часу перемикаючи важiль коробки передач.

Дороги в нас не дуже, тому наш мiнiвен iхав поважно, притишував хiд, коли треба було переiхати чергову яму. Ми любили свою машину: бувало, не тiльки вантажилися в неi усiею родиною, а й пакували сюди купу всякоi всячини. Особливо полюбляли гуртом виiжджати на природу, вибираючись на Соснину чи на Шкарпи. На нашому Городоцькому ставi улiтку можна гарно вiдпочити.

Оминувши вокзал та виiхавши на Перемишлянську вулицю, звернули лiворуч. За комарнiвським поворотом дорога рiзко пiшла вниз, аби потiм пiднятися вгору.

– Розкажи щось цiкаве, – попросила я чоловiка, а то тривога знову пiдкрадалася, ставало чомусь не по собi.

І вiн розповiв перше, що упало на розум:

– Колись оцiеi вулицi Перемишлянськоi не було. Де зараз ресторан, унiвермаг, автобусна зупинка – тягнулися глухi багна вздовж Верещицi. Отут, злiва, ще до вiйни стояла фабрика цукерок Шехтера, а отам, далi, на початку Майдану Гайдамакiв праворуч, був готель i ресторацiя. Той пам’ятник Шевченковi, що стоiть на майданi, було встановлено 24 серпня 1971 року, рiвно за двадцять рокiв до здобуття незалежностi…

Вiн говорив i говорив рiвним голосом на тему, яка йому була дуже близька, якою давно уже цiкавився. Городок ще спав, пiдморгуючи нам численними рекламними вивiсками. Їдучи центром мiста, ми бачили тiльки кiлькох перехожих, якi поспiшали чи на роботу з дому, чи навпаки. Тут уже дорожне покриття було трiшечки кращим, тож наш мiнiвен пiшов упевненiше. Бiля церкви Святих Володимира i Ольги перехрестилися, просячи щасливоi дороги, i скоро виiхали з мiста.

Тепло всерединi салону, що йшло вiд пiчки, мирне гудiння двигуна й зосереджений вигляд Івана вселяли у душу спокiй, так що я втопилася у своему крiслi i заплющила повiки. Спокою менi не давав тiльки голубенький вогник, що блимав менi просто в очi. Я уважнiше почала розглядати: зверху, над лобовим склом, до обшивки салону була вмонтована невеличка веб-камера.

– Ух ти, – мовила я. – Бачу вас, юний друже, захоплюе режисура? Дозвольте запитати, що ви тут знiмаете на цю камеру у салонi? Сподiваюсь – нiчого непристойного?

– Маеш на увазi порно? – спитав Іван, не вiдриваючи погляду вiд дороги. – Не, я вже з того вiку вирiс. Хоча… Ти знаеш, коли тебе затримуе даiшник, то iнакше, як порнухою, того процесу не назвеш. От я i фiксую все на плiвочку. Коли iнспектор бачить мою камеру, тiкае, як щур вiд свiтла.

Ми саме проiжджали повз Кiзенку – мiсце доволi неприемне, пустельне, куди звозилося смiття з усього мiста. Раптом Іван почав збавляти швидкiсть, обличчя його спохмурнiло.

– На тобi: про вовка промовка.

На дорозi стояв iнспектор ДПС i паличкою наказував нам зупинитись. Ми виконали його вимогу, зупинилися i перед тим, як iнспектор встиг пiдiйти, Іван увiмкнув свою камеру.

Вiн вирiс iз темряви, постукав у скло. Хоча я чогось подiбного й чекала, але все одно здригнулася з несподiванки. Іван опустив скло, перед нами з’явилося обличчя ДПСника.

– Добрий вечiр, сержант Ковальчук.

Враз у салонi потягло холодом: чи то вiтер прорвався крiзь прочинене вiкно, чи то так повiяло страхом вiд цього сержанта зi скляними очима.

– Добрий вечiр. Що сталося? – суворо запитав мiй чоловiк.

– Нiчого. Тут аварiя, вийдiть, будь-ласка, з машини, треба людинi допомогти.

Іван видихнув, розшпилив пасок безпеки i вийшов з машини. Я озирнулася навсiбiч – навколо була мертва тиша: безлюдна траса, поле, далi – перелiсок. Я бачила, як Іван з iнспектором пiшли до вишневоi «дев’ятки», припаркованоi через дорогу.

Раптом тривога, що мучила мене цiлий час, пiдсилилася до максимуму. Страх своiми пазурами обхопив мое серце i стиснув до болю. Тремтячою рукою я натиснула на кнопку склопiдйомника, гукнула:

– Іване, чекай, не йди!

– Що? – Мiй чоловiк озирнувся, не зрозумiвши мого заклику.

Та було вже пiзно: позаду ковзнула постать бандюги з биткою у руках. Я скрикнула, Іван миттю озирнувся i встиг заблокувати удар, проте тут же вдарив i «гаiшник».

Я миттево полiзла у сумочку: треба було дiяти негайно. Звiдки у менi тодi взялася така внутрiшня сила, тодi ще я зрозумiти не змогла. Набираючи цифри на мобiльному, кинула погляд на дорогу – мiй Іван вiдбивався вiд чотирьох. Був сильним, мав розряд з боксу i дуже цiкавився козацьким гопаком… Нарештi я вiдшукала потрiбний номер, натиснула кнопку виклику.

– Алло, пане Михайле! – На щастя, вiн не спав. – На нас напали, нам потрiбна допомога. Де ми? На львiвськiй трасi, тiльки з Городка виiхали!

Я говорила цi слова, сама ж спостерiгала за дорогою. Іван таки пропустив сильний удар биткою по корпусу. «Гаiшник» тут же кинувся на нього i звалив з нiг, так що вони обое з розгону попадали на асфальт. Трое iнших виродкiв кинулися на них зверху, стали кулаками й ногами бити мого чоловiка.

– О Господи! – видихнула я i кинула на сидiння телефон, у якому все ще чувся голос Михайла:

– Тримайтеся, вже лечу!

О, я мала намiр триматися. До кiнця. Дикою кiшкою перелiзла на мiсце водiя, тут же рукою схопилася за ключi, якi, на щастя, Іван залишив у замку запалювання. Пiвоберта – i двигун завiвся, загорiлися фари, освiтлюючи нiчну дорогу. Бандюги враз спинилися, озирнулися. Моi ноги уже тисли на педалi, руки ж викручували кермо до максимуму влiво. Раптом наш сiмейний мiнiвен заревiв, наче спортивна машина, i рвонув з мiсця. Я встигла побачити вибалушенi очi нападникiв, коли освiтила iх фарами i на усiх парах помчала просто на них. Вони пiдхопилися i кинулися врозтiч, боячись опинитися пiд моiми колесами. Перед самим Іваном, що поволi пiдводився, я вивернула, вiдчинила дверцята. Вiн уже ступив крок до мене, як раптом зовсiм поруч пролунав пострiл, тодi ще один. Лобове скло нашоi машини розлетiлося вщент, так що я мимоволi скрикнула i закрилася руками. Стрiляв «даiшник». Іще двома пострiлами вiн розстрiляв нашi колеса – i враз усе стихло. Мiй Іван зупинився, випроставшись перед дулом пiстолета. «Даiшник» кинув погляд у мiй бiк.

– Вилазь, сука.

Я не поспiшала, розумiючи, що час грае за нас.

– Вилазь, тварь, а то зараз розстрiляю на…!

– Не стрiляйте, я вас дуже прошу. Я вже виходжу, тiльки не стрiляйте! – простогнала я з машини й повiльно вийшла. – Прошу вас, не треба. Ми вам вiддамо все…

– Закрий пащеку. А тепер пiшли вперед. Туда!

Вiн показав на придорожнi кущi, що розлого розрослися обабiч дороги. Там панував густий морок, запах бiди i смертi подував звiдти.

– Прошу вас, не треба… – почала благати я, Іван же досi стояв мовчки. Балонова куртка його була у грязюцi, iз розбитого обличчя текла кров.

– Я сказав – туда! Як будете мене злити, н-на, пострiляю, н-на! – ще раз повторив «даiшник».

– Ми не хочемо вас мочити, – раптом втрутився у розмову iнший бандюга, старший за цих трьох. – У нас, кицю, справа е до твого чоловiка. Вiн добрим людям дорогу перейшов, тому нам треба дешо йому пояснити. Якщо будете нормально поводитися – вийдете звiдси живi-здоровi.

При цих словах Нед-Недоля (я уже пiзнiше довiдалася його iм’я) перевiв погляд з мене на Івана.

– Пiшли, – скомандував «даiшник».

Я пiдiйшла до Івана узяла його за руку, стиснула. Його штовхнули у спину – i ми поволi пiшли до кущiв. Попереду крокував Нед, позаду нас – трое iнших. Тiльки ми опинилися за кущами, як старший раптово обернувся i блискавично вдарив Івана в живiт. Іван присiв, я тут же накрила чоловiка собою.

– Прошу вас, не треба, ми вам усе вiддамо!

Четверо виродкiв стали надi мною.

– Ну шо, гандон, тепер ти поняв, за шо тебе пресонули? – спокiйно запитав Нед.

– Догадуюся, – вiдповiв Іван.

– Тодi хулi ти бикуеш, раз такий догадливий? А, тiпа патрiот, да? Нацiонально свiдомий? Мiй шеф правду каже: з такими, як ти, бендьорами недобитими, iнакше не можна. А ти хоч знаеш, хто мiй шеф? Догадуешся, пацанчик?

– Та пiшов ти… – гаркнув Іван i тут же отримав iще один удар, цього разу ногою. Тодi знов. Я скрикнула i щiльнiше закрила його собою вiд ударiв, так що i менi дiсталося: копали добряче, рiзкий бiль пройняв тiло, а перед очима все миготiли «шкари» сорок п’ятого розмiру. Нарештi спинилися. Я продовжувала закривати голову руками, тулячись до свого чоловiка. Вiн обiймав мене, намагаючись хоч якось уберегти вiд побоiв. Лице його було страшне, закривавлене, в очах свiтився страх, тiльки, як я здогадалася, не за себе.




Роздiл 6

Нечиста сила


Нарештi побоi припинилися. Бандити, зачувши свiжу кров, збуджено кружляли навколо своiх жертв, розминаючи кулаки. Бiльше не били – Нед стримав. Іван з Марiею лежали, скулившись на бруднiй травi. У темрявi не було видно iхнiх побитих облич, тiльки липкi й мокрi руки та одяг свiдчили про те, що кровi з них витекло немало. Іван обiймав свою жiнку, намагаючись хоч якось захистити.

– Ну що? Руки-ноги цiлi? – спитав Нед, нависнувши над своiми жертвами чорною хмарою. Кинув хустинку. – Повитирайтеся!

Марiя взяла, почала обережно витирати обличчя свого чоловiка. Вiн терпiв, та раптом забрав хустинку i викинув геть.

– Ну, якщо ви вже переключилися на прийом, то я вам поясню, що маете робити. По-перше, вiддай менi майданiвську бухгалтерiю.

Іван мовчав. Вiн одразу зрозумiв, хто такi цi люди. Марiя ж заговорила перша:

– Ми вiддамо. Тiльки не бийте.

– Молодець, дiвчинко. Будеш чемною – пiдеш звiдси на своiх двох. Разом пiдете. А тепер давай.

– Вони в машинi…

– Не треба, Марiе… – спробував зупинити Іван.

– Чекай, Іване, не сперечайся зi мною. Ти ж бачиш, що то за люди, вони вб’ють нас. Прошу тебе, подумай про сина!

Вiн мовчав, терпiв.

– Лихо, – скомандував Нед, – пiди з нею i принеси.

– Я пiду, – визвався Бiда i, не чекаючи згоди шефа, пiдвiв Марiю за лiкоть i поволiк у бiк машини, так що невдовзi вони зникли з очей.

Запала мовчанка. Нед витягнув з кишенi пачку «Мальборо», дiстав сигарету, прикурив, видихнув дим, а тодi поглянув услiд Марii. Посмiхнувся. Заговорив наче б до Лиха:

– Даремно ми Бiду послали, брате: зараз застрягнуть там на годину. Довбаний бабiй: тут роботи херова туча, а йому самi блядки в головi.

Вишкiрився i Лихо, пiдводячи Івана на колiна й приставляючи йому пiстолета до скронi:

– Такого придурка, як Бiда, всi тьолки хочуть, жодна йому ще не вiдмовила. Вiн iх десь поза штуку перетарабанив, зуб даю! Коли разом зону топтали – то кожного тижня до нього свiжа на свiданку приходила, передачки приносили, сучки тупорилi.

При цих словах Іван зайорзав. Бандити перезирнулися.

– Шо, Ваня, очко заграло? А, думаеш, твоя жiнка не така? Та всi вони однаковi: тiльки iдiоти вiрять жiнцi! Запомнi, Ваня, курку треба топтати по два, три рази на день! А ше iм треба золото купувати, шуби, по курортах возити… А ти що? Якiсь фонди, замки… херня рiзна у тебе в головi, Іване! Лох лохом. Таких, як ти, жiнки не люблять, бо ви тупорилi жлоби, пойняв?! Кожна баба мужика хоче, розумiеш? А ти хто? Помпка вiд ровера!

Пiсля цiеi тиради Неда бандюги заржали.

– Кажи, чого вам треба, – здавлюючи лють у голосi, сказав Іван.

– О, клiент дозрiв, – бандюга знову затягнувся димом, видихнув. Тодi з-за пазухи дiстав файлик з якимись паперами. – Пiдпиши документи – i можеш бути вiльним.

– Що за документи?

– Передаш нам свiй фонд i ляжеш пiд нашу фiрму!

Іван посмiхнувся гiрко.

– Я цiле життя над тим працював, збирав усе по дрiбочках. А тепер – переписати?

– Ну, вирiшуй сам. У тебе е вибiр, е двi дороги. Пiдеш праворуч – лишишся без жiнки. І друзiв у тебе нема: вони тебе здали, як склотару. Навiть розказали, що син у тебе е – Івасик, що вiн зараз у бабусi Марусi. Сина, до речi, ти також можеш втратити: стави, дорога, рейки… Мало де хлопчина надумае залiзти… Зате у тебе лишиться твiй Фонд. Ненадовго: одна-двi перевiрки з прокуратури, КРУ, податковоi – i нема твого Фонду! Страшно, правда ж? Але е i друга дорога – лiворуч! Ми тобi дамо роботу в адмiнiстрацii. Оклад нормальний… Та й зарплата тобi нафiг не потрiбна буде – бабло зусiбiч потече! Купиш жiнцi шубу, дачу в горах вiдгрохаеш, на Канари з’iздите, сина вивчиш, аби нормальним мужиком вирiс! Чим погано?

Іван уважно слухав Неда. Спитав тихенько:

– А як же честь, совiсть, сумлiння?

Нед видихнув дим.

– Не в наш час i не в нашiй державi про честь думати. Не з нашими людьми, розумiеш… Де правда? Все куплено давно, Ваня! Може, колись часи змiняться, новi поколiння виростуть, держава помудрiшае, геополiтика врештi-решт! Тодi можна буде говорити про такi речi, тiльки не зараз, Ванюха! Та шо я тобi тут буду базарити – сам добре знаеш, як дiла у нас робляться…

– Я хочу бачити жiнку, – перебив його Іван.

– Блiн, а я шо ii з’iв, чи шо? Он вони йдуть.

До кола i справдi зайшли Бiда i Марiя. У його руках був Іванiв портфель. У тому портфелi лежало багато рiзних документiв, переважно ксерокопiй. Іван завжди возив iх у машинi, не знаючи, де й коли зможуть придатися.

– Де ви так довго?! – гаркнув Нед.

– Шукали…

– Ага, н-на, шукали.

Бiда обурився.

– Стапе! А ти шо менi пред’явити хочеш? Я шо, по-твоему, безпредельщик, чи шо? Не, ну я б не проти, канешно, але по обоюдному… ти пойняв, да?

– Короче, – перебив Нед. – Принесли?

– Усi документи там, у портфелi, – втрутилася Марiя. – Навiть тi, що пан Михайло пiдписався…

Івана насторожили Марiiнi слова. Вiн враз згадав собi, що всi документи з Майдану були у зеленiй папочцi, яку вiн ледь не забув i яка лежала не у портфелi, а у Марiiнiй сумочцi. І нiякий «пан Михайло» йому документи не пiдписував… Вiн знав тiльки одного пана Михайла – майора мiлiцii!

Треба було потягнути час.

– Я мушу перечитати документи, потiм пiдпишу, – сказав Іван.

– Ти шо, казьол, оборзiв! – рявкнув Лихо i вдарив Івана ногою.

– Тихо! – спинив Нед. – Нехай читае! Це ж принципово: тiльки iдiот пiдписуе, не перечитавши! А ти, Ваня, мудрий мужик! Розумiеш, були б зараз 90-тi… Але зараз не то – працювати нема з ким, кругом однi дебiли! Ну подивись на них – яку роботу iм можна поручити?!

– Альо, гараж! – обурився Лихо, але Нед тiльки вiдмахнувся вiд нього:

– Нам потрiбнi нормальнi люди, розумнi, тому не тупи, братан…

Нед подав документи, лiхтарик, i Іван став усе ретельно розглядати. Марiя принишкла бiля нього. Бандюки затихли, чекали. Раптом у Неда задзвонив мобiльний.

– Альо… Да… Та ну на… Зрозумiв.

Нед заховав телефон, мовив Лиховi:

– Дай ствол!

Той подав. Нед раптом схопив Марiю за волосся, притяг до себе i приставив пiстолет до скронi. Іван стрепенувся, але тут же перед ним блиснув нiж Лиха.

– То ти, сука, мусарiв визвала?!

Вона не вiдповiла, натомiсть пiдбiг Малий.

– Шо таке?

– Сюда наряд iде. Бистро метнулися, пiдiгнали «дев’ятку», а мiнiвен нахер в кювет! Рухом!!!

Вони побiгли, лишивши Івана й Марiю з Недом.

– Пiдписуй, урод, а то зараз я iй мозги з голови виб’ю!

Іван пiдвiвся, вiдкинув геть документи.

– А ти в мене стрiляй, гнида. Ну, чого чекаеш?

– Я вас двох завалю, мля буду! Сина сиротою лишиш!

– Іване! – крикнула Марiя, але той ступив iще крок уперед. Раптом десь удалинi почулися звуки мiлiцейськоi сирени.

– Пусти ii! – гримнув Іван.

«Тiльки без мокрухи», – повторив сам собi Нед, а тодi перевiв пiстолет на Івана:

– Пiдписуй!

– Пусти ii кажу, бо тут тобi i смерть!

– Фак!

Вiн вистрелив. Марiя скрикнула i смикнулася у бiк свого чоловiка. Та було пiзно: Нед вистрелив iще двiчi, Іван хитнувся i впав горiлиць. Марiя кинулася до нього. Нед iще хотiв пальнути, тiльки у його пiстолетi скiнчилися набоi, а сирени вже вили зовсiм поруч.

– Фак! – знову крикнув Нед.

Все, що вiн зробив, – це пiдхопив своi документи, Іванiв портфель i розчинився у пiтьмi, так що чути було тiльки, як рвонула польовою дорогою «дев’ятка».



Марiя не могла у все це повiрити. Їi душа, захлинаючись вiд болю, нiяк не могла цього стерпiти й усвiдомити. Кричала, та крику того не було чути; плакала, тiльки сльози тi не текли; однi прокльони пiдiймалися до самого неба. Хитаючись, наче п’яна, вона пiшла полем, рвучи на собi волосся…




Роздiл 7

Михайло


Свiтало. На сходi небо було червоним: невiдомо, чи то на вiтер, чи на дощ, чи на смерть. Сонячнi променi освiтили поле пiд Городком, чорну дорогу, голi дерева й придорожню пожовклу траву, притрушену брудним листом. Грудень цьогорiч видався досить теплим: певно, все-таки суне оте глобальне потеплiння, нема уже тiеi зими, що колись…

Іванове тiло пiдвезли на каталцi до «швидкоi» i з гуркотом закинули всередину. Двое лiкарiв i сестричка спритно заскочили, зачинили дверцята, i «швидка» рвонула з мiсця, ревучи двигуном та завиваючи сиренами.

Траса уже не була такою пустельною: водii проiжджали повз мiсце пригоди i з цiкавiстю зазирали, намагаючись вгадати, що тут сталося. Частину дороги довелося обгородити: тут зараз будуть працювати слiдчi з експертами. Мiсцевий дiльничий iнспектор уже був на мiсцi, стояв бiля тих кущiв i оглядав мiсце трагедii, iншi хлопцi посiдали у машини, щоб зiгрiтися: все-таки не май мiсяць. Чекали прокурорських.

Пан Михайло працював у карному розшуку не перший рiк i добре знав, як слiд дiяти у таких ситуацiях. Саме йому встигла подзвонити Марiя, i саме вiн летiв на виручку своiм знайомим на чолi мiлiцейського наряду. Уже дорогою викликав «швидку» i пiдняв на ноги ДПС. Не встиг. Знову це прокляте дежавю…

Бачачи могутню постать Михайла на дорозi, водii старанно i швидко оминали це мiсце i роз’iжджалися. Дуже мало виявилося бажаючих висунути голову у вiкно i спитати:

– Командире, що тут?

Михайло тодi просто глипав своiм сердитим поглядом на цiкавого, той втягував голову у плечi i поспiшав зникнути чимдалi з очей.

Майор озирнувся навколо, тодi пiдiйшов до Івановоi машини, залiз усередину. Зважаючи на його велетенський зрiст i могутню статуру, зробити це було зовсiм не просто, але вiн таки всiвся на сидiннi водiя, одягнув рукавички.

– Для кого ж роблять цi машини?

Найперше кидалася в очi спортивна сумка, що стояла на задньому сидiннi. Майор легенько обмацав ii i зробив висновок, що нiчого цiкавого у нiй бути не може. І тут погляд його вперся у веб-камеру, що була вмонтована зверху.

– Цiкаво, що там за кiно?

Доки iнформацiя з флешки «грузилася» у Михайлiв планшет, майор продовжував оглядати салон. Зауваживши жiночу сумочку, узяв ii в руки, став виймати i розглядати ii вмiст. У боковiй кишенцi знайшов паспорт. Розгорнув, на нього дивилася Марiя – геть молоде дiвча. Далi, вже в iншому вiддiлi знайшов зелену папку з документами. Нашвидкуруч переглянув, перегорнув, тодi склав цю папку i сховав собi у внутрiшню кишеню куртки. Схоже, бiльше тут цiкавого не було нiчого, тож Михайло сховав планшет, поправив усе, як було, i вийшов з машини.

Навкруги i далi панував спокiй: дiльничний продовжував стояти бiля кущiв, балакаючи з кимось по мобiльному, а хлопцi сидiли в машинi й, очевидно, травили анекдоти. З боку Городка iхала чергова машина, тiльки цього разу вона не проiхала повз, а зупинилася на узбiччi. Це була BMW Х5, з неi вийшов чоловiк у прокурорськiй формi, зачинив дверцята i натиснув кнопку сигналiзацii.

Михайло впiзнав його – слiдчий прокуратури Недоля. Той пiдiйшов, подав руку.

– Привiт доблеснiй мiлiцii.

– Дай, Боже, i прокурорським… Ой-ой-ой, де ж ти так свою «беху» добив?

Михайло мав на увазi вигляд машини: вона була вiд колiс до скла обтрiскана свiжим болотом.

– Не можу сидiти без дiла: проiхався по територii, подивився. Думаю, може побачу щось цiкаве. А тут як? Що з потерпiлими?

– Надii дуже мало. Іде операцiя. Можлива кома.

– Ну, кома – то ще не крапка. Операцiю «Перехват» оголосили?

– Свое дiло знаемо.

– Щось знайшли? – далi розпитував Недоля.

– Гiльзи вiд ТТ. Кров. А ще бичок «Мальборо».

– Ножi, пiстолети, битки… Як же менi набридли тi iхнi дебiльнi розбори…

Михайло знизав плечима.

– На розбори не схоже: не такий Іван, та й жiнка з ним iхала. Не пiшов би сам проти чотирьох.

– Чотирьох? – перепитав Недоля, примруживши очi.

– По слiдах видно, що нападникiв було четверо.

– Ух ти. Мало того, що Шерлок Холмс, то ще й Слiдопит. Щось засидiвся ти в майорах, Мiша.

– Михайло, – поправив майор.

Недоля закурив «Мальборо», дiйшов ближче до Івановоi машини, зазирнув усередину, потiм обiйшов навколо, вивчаючи слiди на землi.

– Ти, Мiша, можеш бути вiльним, ми вже далi самi.

Михайло пiдiйшов, горою навис над «слiдаком».

– Це були моi добрi знайомi.

Слiдчий випустив дим з легенiв.

– І чим ти тут поможеш, Мiша? Справа резонансна, в областi знають. Полковник уже до мене iз самого ранку наярюе.

Нiби на доказ тих слiв, у Недолi знову задзвонив телефон. Слiдчий глянув на дисплей, тодi узяв слухавку.

– Слухаю, товаришу полковник. Так, уже на мiсцi. Працюемо. Так, усе пiд контролем. Обов’язково. Так, усе зрозумiло, буду доповiдати.

Недоля сховав телефон у кишеню, поглянув на Михайла i мовив скрушно:

– От бачиш. І так кожних п’ятнадцять хвилин.

Михайло мовчав, дивився кудись далеко, нiби там хотiв знайти вiдповiдi на своi запитання. Нарештi вголос мовив:

– Ну, якщо вже сам полковник так переймаеться тою справою, то я можу спати спокiйно.

– Що ти маеш на увазi? Слухай, Мiша, шось ти надто збуджений iз самого ранку. Я розумiю, знайомих пострiляли… Їдь додому, вiдпочинь собi…

Михайло стояв далi на своему мiсцi, дивився на сонце, примруживши очi. У Недолi знову задзвонило, вiн дiстав телефон.

– Так. Добре. Зрозумiло, згортайтеся. Уже виiжджаю.

Михайло допитливо поглянув на нього, слiдчий поплескав його по плечу.

– От бачиш, полапали твоiх розбiйникiв. Операцiя «Перехват» у нас працюе бездоганно, так що готуй дiрочку на кiтелi – медаль отримаеш.

– Хто? – коротко спитав майор.

– Шпана якась.

– Шпана з ТТ не стрiляе. Треба далi рити…

Недоля ще раз видихнув дим, викинув недопалок.

– Зараз така молодьож пiшла, що не тiльки з «тетешками»… Вони вже зiзналися. Короче, ти тут усе згортай, а я погнав, треба тих козлiв допитати.

Недоля уже хотiв iти, як Михайло поклав йому руку на плече.

– Я з тобою, а то знову не тих посадите.

– Не бикуй, Мiша… Слухай, а в тих потерпiлих дiти були?

– Син. П’ять рокiв.

– От суки. Ну, нiчого, зараз вони в моiх руках заспiвають. А ти, Мiша, давай тут закругляйся i iдь додому. Тобi виспатися треба.

Недоля швидким кроком пiшов до машини, майор провiв його поглядом.

– Скiльки разiв можна казати: не Мiша я – Михайло…




Роздiл 8

Марiя


Я не знала, куди себе маю подiти. Отак i блудила понад берегом нашого ставу, вимiшуючи болото своiми чобiтками та рвучи одяг у кущах верболозу. Чогось мене тягло саме сюди, поближче до води. Так i ходила, нiби неприкаяна, перетворюючись iз гарноi стильноi молодоi жiнки на вiдьму, вiд якоi годнi були жахатися люди. Але тут нiкого не було. Ближче до обiду почав здiйматися вiтер. Вiн потривожив озерну гладь i погнав легеньку хвилю. За вiтром придибав i дощ. Холодний нудний грудневий дощик, вiд якого на душi ставало мерзлякувато. Я закуталася у свою курточку, втягла шию в плечi й намагалася рушити далi, щоб знайти прихисток, але озеро i далi тримало мене.

Здалеку я бачила, як «швидка» забирала Івана. Летiли, вили сиренами, мов на пожежу. Дарма – його уже не врятувати. Вiн усе стоiть i стоiть перед очима: та посмiшка, добрi щирi очi, зморшки на чолi, чорнi брови. Намагаюся доторкнутися до нього рукою, але вiн вiддаляеться, нiби граючись…

Вiтер здiйнявся ще сильнiший, передвiщаючи бурю, – вода на озерi враз потемнiла. Я молилася пошепки безперестанку, закликаючи на допомогу усi небеснi сили. Менi б зараз пiти додому… Там бабуся, синочок. Син… Городок уже, певно, облетiла чутка: усi перестрашенi, шукають…

Я заплющила очi i пiшла далi понад берегом. Іван не сходив з-перед очей. Згадалася остання наша нiч… Орфей, Еврiдiка…

– Я пiду за тобою до пекла, – згадалась обiцянка – й очi враз залилися гiркими слiзьми, а ноги, пiдкошуючись, понесли далi.

Стемнiло. Я стояла у нашому Городоцькому парку. Передi мною, просто у крутому схилi, була викопана яма. Колись ii було забито дошками, але з часом дошки погнили… Менi розповiдав Іван, що в дитинствi вони лазили по тих ямах, якi, насправдi, й не ями, а пiдземнi ходи з Городоцького замку. Замку вже давно нема, а от ходи лишилися. Там було дуже небезпечно через загазованiсть i загрозу обвалу, та Іван з товаришами все одно лiзли…

Пiдземний хiд дихав на мене холодом крiзь прогнилi дошки, звiдти чулося щось подiбне до стогону. Вiтер, протяг… А може, то душi, якi спускаються з землi у царство мертвих? Я знову стала промовляти «Отченаш» i, не довго думаючи, заходилася руками виривати тi дошки, ламаючи нiгтi та здираючи шкiру до кровi. Нарештi я встала, важко дихаючи. З поранених пальцiв текла кров, одяг був увесь брудний, волосся на головi мокре вiд дощу. На мене дивився лаз на той свiт: вiн кликав мене до себе, запрошуючи завiтати до пекла. Я набрала повiтря у легенi, видихнула – i полiзла просто йому в пащеку…

Це тiльки з першого погляду хiд був широким. Чим далi я просувалася всередину, тим вiн ставав усе вужчим, так що я лiзла все глибше i глибше, звиваючись, нiби змiя. Присвiчувала собi лiхтариком з мобiльного. Назад менi вже дороги не було: якби довелося повертатися, то так би й застрягла у цiй ямi, але тодi я про це не думала, а лiзла вперед. Менi двiчi доводилося розгрiбати руками завали, при цьому стогнучи з болю та вiдчаю. Розгребла – полiзла далi. Усе вперед i вперед.

За якийсь час хiд почав ширшати. Тепер я ним могла пересуватися то рачки, то на колiнах. А згодом i на ноги встала, пiшла, навiть не пригинаючи голови. Так я йшла i йшла, присвiчуючи собi. Хiд переважно iшов прямо, хоча деколи траплялися повороти. Раптом я побачила, що дорога розiйшлася на три боки. Куди ж менi пiти? Почала вивчати все докладно i раптом зауважила ще один хiд – четвертий. Вiн вiв донизу. Певно – до царства мертвих. Швидше за все, менi саме туди i треба.

Лiзти головою вниз було важко. Та й страшно. В обличчя менi дихав холодний i мокрий сморiд. Лiхтарик на телефонi почав мигати – сiдала батарея…

Коли я нарештi прийняла горизонтальне положення, то пролiзла ще кiлька десяткiв метрiв, а тодi враз вiдчула пiд руками камiння, а над головою – порожнечу. Присвiтила – склепiння, викладене з каменю, як i стiни, було високо, так що смiло можна було ставати на ноги. Встала. Пiшла, шаркаючи глухо черевичками об пiдлогу. Зупинилася. Мiй лiхтарик намацав попереду якiсь дивнi нiшi. Пiдiйшла ближче, придивилася – на них лежало щось схоже на людськi тiла. Менi б зараз злякатися, запищати, заверещати!.. Мабуть, таки треба було, тiльки чогось не верещалося…

На нiшi й справдi лежав чоловiк, закутий у лицарськi обладунки. Уже пiзнiше я зауважила меч, що стримiв просто у кам’яному склепiннi, загнаний якоюсь силою досередини. Я обережно простягла до лицаря руку, легенько пiдняла забороло його шолома… Рука враз вiдскочила. Не може бути… Я знову подивилася на обличчя лицаря – то був мiй Іван! Хоча нi: досить схожий, та не вiн. Пiшла далi, розглядала. Усi вони були однаковi на вигляд, у латах, усi надто схожi один на одного, нiби й справдi брати. Та мого чоловiка мiж ними чогось не було. Я б його впiзнала одразу… Мiй лiхтарик свiтив усе слабше, тож я додала ходи. Перебiгала вiд однiеi нiшi до iншоi, вдивляючись в обличчя, намагаючись знайти рiдне. Усi вони були подiбнi до болю в очах, та мого Івана серед них не було. Не жалiючи своiх нiг, я бiгала, кидалася вiд одного лицаря до iншого, не пропускаючи жодноi нiшi. Їх тут були сотнi, тисячi. Я втомилася. У мене страшенно болiли ноги, а серце калатало у грудях. Коли попереду лишилося кiлька останнiх нiш, у душу закрався здогад, що, певно, десь пропустила, прогавила…

Я пiдiйшла до останньоi. О Боже!.. Так, це був вiн. Його лице було спокiйним, очi заплющенi. Я пiдiйшла, посмiхнулася, взяла за руку – вона ще була теплою. Лiхтарик згас. Стало так темно, що, здавалося, темнота тисне зусiбiч, душить, забирае повiтря. Тiльки менi уже було якось байдуже. Я лягла, скулившись калачиком, на тiй же нiшi просто поруч зi своiм чоловiком, пригорнулася до нього i затихла. Думала – померла, однак серце мое билося. Навiть через усi цi грубезнi обладунки, що були на моему Івановi, я вiдчувала, що його серце стукае також. Менi навiть здалося, що тепло вiд мого тiла передавалося до нього. Я мала його зiгрiти, а тодi вiн встане!

– Знаю, ти будеш мене сварити, що я прийшла за тобою. Тут темно i страшно. Тiльки не смердить смолою i сiркою, як у пеклi. Це вже добре. Зараз трохи тебе зiгрiю – i ми почнемо вибиратися звiдси. Навпомацки пiдемо: телефон розрядився. Шкода. Та я дорогу трохи пам’ятаю…

Я ще довго щось до нього говорила, тримаючи у своiх долонях його руку. Вiд усього цього я думала, що божеволiю. Чи я заснула, чи лише зiмкнула повiки – не згадаю. Тiльки коли я знову розплющила очi, навкруги було свiтло, мов удень. Хто ж тут так яскраво свiтить?

– Вона мужня жiнка, яка прийшла аж сюди, – говорив десь збоку чийсь голос.

– Так, – погодився другий. – Тiльки це справи не змiнюе. Їй написано жити i виховувати сина. Іван же мае лишитися тут.

Я пiдвела голову, роздивлялася навкруги, та нiчого не бачила – власники голосiв лишалися для мене невидимими. Я зсунулася з нiшi, впала на землю долiлиць.

– Благаю вас, хто б ви не були, допоможiть менi!

Передi мною враз з’явилися два ангели. Вони взяли мене за руки i допомогли пiдвестися. Я враз вiдчула приплив нових сил. Повернулася до свого чоловiка, взяла його за руку.

– Потерпи, милий. Вони нам зараз допоможуть.

Я схопила його за руку i спробувала стягнути з нiшi, тiльки вiн у цих обладунках був такий важкий, що я його i з мiсця зрушити не змогла.

– Допоможiть, благаю вас! – попросила.

Вони мовчали. Я озирнулася, тодi встала перед ними на колiна, склала руки. Хотiла щось говорити, тiльки мiй язик так i не змiг поворухнутися: коли говорили ангели, люди мали мовчати. Так я i лишилася навколiшках… Тим часом ангели перезирнулися.

– Треба дати iй шанс, – мовив перший.

– Не думаю. Усi знають, що проти Долi не попреш.

– Вона попре. У неi велике серце. Жiнок, якi б так любили, дуже мало. Тож Марiя заслужила на ще один шанс.

Якийсь час було тихо. Тодi перший голос знову сказав:

– Ти ж розумiеш, що тебе… нас чекае, коли вона програе.

– Коли ж переможе, то це буде i наша перемога!

Знову мовчанка.

– Я проти, – знову озвався перший. – Але рiшення за тобою.

Я усе чула i розумiла. Хвиля радостi так мене накрила, що я аж знепритомнiла i знову впала долiлиць на камiнь, тiльки цього разу не забилася: мене нiби пiдхопила якась сила.



Не знаю, скiльки часу минуло, доки я прочуняла… Тiльки коли очi моi знову розплющилися, я почувалася набагато краще, сила повернулася до мене. Я сидiла на лавi, спершись спиною до стiни. Поруч мене сидiв пан Михайло, що раптом заговорив голосом другого ангела:

– Добре, що ти з нами, а то я вже почав хвилюватися…

– Як ви тут? – спробувала я хоча б щось зрозумiти, та поки що у головi нiчого не складалося.

– Тобi всього знати не треба, – сидячи з другого боку, сказав вуйко Гаврило також голосом ангела, тiльки iншого – першого. Значить, це вони. Михайло i Гаврило…

– Так, ми ангели, тiльки час вiд часу нам треба приймати людську подобу, – випереджаючи мою думку, сказав Гаврило. – Дарма ти сюди полiзла: якби не ми – то так би тут i лишилася. Та нiчого, зараз вийдеш звiдси i розплющиш очi. Ти будеш у лiкарнi поруч зi своiм чоловiком. У цю ж мить серце його вдарить востанне… Родина буде з тобою, пiдтримае у цю тяжку хвилину. Разом ви поховаете Івана за християнським звичаем, справите поминки, дев’ятини, сороковини, рiчницю. Ти будеш виховувати синочка, розповiдати йому, яким мужнiм був його батько. Рокiв через п’ять до тебе прийде свекруха i скаже, що твоему синовi потрiбен тато, що хлопця важко буде вивести в люди без батькiвськоi руки. Тодi твоя подруга познайомить тебе з одним молодим чоловiком…

Я не хотiла далi слухати, проте вiн i сам замовк, даючи менi можливiсть сказати.

– Але ж я чула… Ви казали, що дасте менi шанс…

Вони мовчали. Вагалися, думаючи про щось свое. Очевидно, допомiгши менi, вони могли багато чого втратити, i я це розумiла, сама не знаючи звiдки. Менi ж треба було рятувати свого чоловiка, решта – байдуже. Я не знала, що сказати ангелам, якi пiдiбрати слова, щоб переконати iх. Не хотiлося кидати порожнiх фраз та обiцянок, але й мовчати було годi. Раптом перед моiми очима стала бабуся, яку я любила в дитинствi найбiльше з усiх. Вона менi щось хотiла порадити. Так, так, я знаю… Так же вчинив тодi й Орфей!

Пасла Маруся чотири воли в долинi.
Гей же в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Ой пасла, пасла, воли згубила в долинi.
Гей же в долинi.
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

На другому куплетi мене пiдтримав i Михайло.

Ходiть татуню воли шукати в долинi.
Гей же в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Пiшла мамуся – воли не знайшла у долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

– Досить вам, – спробував зупинити Гаврило, але у його голосi не було анi гнiву, анi погрози.

Ходи Іванку воли шукати в долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Іванко пiшов – волики знайшов у долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

Коли ми доспiвали, Гаврило встав, поправив на собi одяг. Вiн дивився на мене, i його рiшення вже остаточно визрiло:

– Схоже, вам з Іваном одне без одного волiв не знайти. Шкода. Волiв. Що ж, нехай буде так…




Роздiл 9

Марiя


Мене попереджали, та я все ж таки вирiшила пiти проти Долi. Вона, очевидно, також жiнка, тому повинна мене зрозумiти. Менi без мого Івана не буде життя нi на землi, нi на небi, нi у чорнiй безоднi. І я готова була перейти ту безодню, перелетiти, перекричати. Попросила тiльки у Богородицi сили, аби не дала впасти, аби не захрип голос та не втомилися крила.

Михайло повiв мене назад пiдземеллям до виходу.

– Що менi тепер треба буде робити? – запитала я дорогою.

– Будь зi своiм мужем, просто не дай йому померти. Якщо зможеш перехитрити Долю i Смерть – твiй Іван виживе, вийде з коми.

Ми пiдiйшли до того мiсця, де тунель розходився на два рукави.

– Ми завше даемо на вибiр двi дороги. До речi, так само як i чорнi. Усе чесно. Маеш останнiй шанс передумати. Пiдеш лiворуч – опинишся у лiкарнi бiля свого чоловiка. Праворуч – перенесешся на сотнi рокiв назад, переживеш тисячi чужих життiв, поховаеш десятки тисяч своiх рiдних. Вирiшуй.

– А тут i думати нема про що, – твердо вiдповiла я.

– Тодi краще залиш просто тут свiй страх i своi сльози, бо тобi доведеться випити стiльки гiркоти, що душа може не витримати й розiрватися на мiльйони дрiбних частинок.

Я похитала головою:

– У моiй душi житиме надiя. Вона переборе страх i висушить сльози.

– Тодi йди. Я проситиму за тебе.

Я з вдячнiстю поглянула на Михайла i пiшла у тунель праворуч. Мене вже нiчого не могло зупинити, навiть такi поважнi дами, як Доля i Смерть!



Рiзке свiтло враз ударило в очi – я закрилася рукою. Так наослiп я зробила iще кiлька крокiв, раптом вiдчувши, що стiни тунелю зникли i я опинилася на вiдкритому просторi.

Ой пасла, пасла, воли згубила в долинi.
Гей же, в долинi.
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

Очi моi сяк-так звикли до того свiтла, так що я розплющила iх i роззирнулася: була на галявинi. Сонце поволi заходило за небокрай, посилаючи менi останнi промiнцi, а свiжий вiтерець повiвав, бавлячись моiм розпущеним волоссям i розганяючи денну лiтню духоту. Я клiпала очима, дивлячись на людей, що були навколо мене: дiвчата у довгих сорочках, iз вiночками на головi водили хоровод, парубки ж смiялися, жартували, намагалися розвести багаття, наклавши купу дров, кори i сухоi трави. Подивилась на себе – була у такiй самiй сорочцi, босонiж. Я роззиралася навсiбiч, намагаючись збагнути, де знаходжуся: з одного боку були луки, вкритi шовковими зеленими травами, а з iншого – лiс, iз третього – рiчка. Усе було геть iнакшим, але я чомусь одразу все зрозумiла.

– Верещиця…

Раптом дiвчата пiдхопили мене за руки i повели у свiй хоровод. Тим часом парубки розклали багаття, i воно шугонуло вгору своiми пекучими язиками.

Ходи, братику, воли шукати в долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Ой братик пiшов, воли не знайшов у долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

Дiвчата продовжували спiвати, i я разом з ними, хоча й було менi не до спiвiв. Та на душi стало легко. Вiдчувала: так треба. Цей по-справжньому лiтнiй теплий вечiр мусив привести мене до Івана. Сонце уже повнiстю сховалося, поступившись мiсцем купальськiй ночi. Полум’я ставало все яснiшим i все бiльше притягувало до себе.

Ходи, миленький, воли шукати в долинi.
Гей же, в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!
Миленький пiшов, волики знайшов у долинi.
Гей же в долинi,
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!

Раптом дiвчата кудись рушили гуртом i мене за собою потягли. Ми бiгли в морок, що густо блукав навколо нашоi ватри, просто до рiчки. Мiсяць враз вийшов з-за хмари й освiтив луки, прибережний верболiз, ковзнув своiм холодним промiнням по тихiй водi Верещицi.

Я ступила босими ногами у тепленьку рiчкову воду. Дiвчата пускали вiночки, закликаючи Долю, аби послала iм милого або пiдказала хоч, звiдки його виглядати. Купайло понiс тi вiнки на середину рiки, намотуючи на свiй довгий вус дiвочi прохання. У мене також був вiночок, тож я й собi поклала на тиху гладь.

– Прийди, прийди, – попросила.

Вiн вiдпливав вiд мене все далi й далi. Дiвчата, регочучи, побiгли вже геть, я ж так i стояла у водi. Вiночок собi плив i плив, щось менi та вiщуючи.

За своiми тяжкими думками я не почула, як вiн пiдiйшов ззаду й обiйняв мене за стан. Я не налякалася, не скрикнула, тiльки здригнулася.

– Не бiйся, то я.

– Іване, – тихо й млосно вимовила, притисла його руку своею, аби обiйняв мене ще сильнiше. Вiн почув мiй нiжний трепет, поцiлував у шию.

– Я так довго чекав на тебе, – прошепотiв мiй чоловiк менi у вухо.

Повернулася до нього, обвила його шию руками, поцiлувала просто в губи.

– Я прийшла. Тепер уже нiчого не зможе нас розлучити. Я виведу, чуеш, виведу тебе звiдси. Ходiмо, там е вхiд у пiдземелля…

Іван посмiхнувся, поцiлував. Раптом я вгледiла у його очах сум.

– Що з тобою?

– Тут, Марусечко, не все так просто, дорога наша набагато довша. Згадай Орфея: у царство мертвих легко зайти, та вийти звiдти ой як тяжко…

– Але ж ми це зробимо, – перебила я його на пiвсловi.

– Перемогти Смерть можна лише життям. Так само як кривду – правдою, а голод – хлiбом.

– Я знаю, але до чого все це? Я заберу тебе, вирву звiдси, – повторювала я цi слова, мов заклинання.

Ми так i стояли у водi Верещицi, обiйнявшись, тулячись одне до одного. Я нiяк не могла повiрити, що це вiн, що мiй Іван повернувся до мене, що я знайшла його. Вiн обiймав мене за стан своiми сильними руками, вдихав аромат мого волосся. Я чула, як б’еться його серце.

– Опинившись у цiй самотинi, я довго думав i багато чого збагнув. Коротших дорiг через вiчнiсть не бувае, Марiе. Боже, як я втомився тебе чекати, надiя вже вiдходила вiд мене все далi й далi.

– Нiколи! Чуеш, нiколи не смiй бiльше втрачати ii, – вiдповiла я.

– Не знаю, скiльки нам вiдведено часу…

– Ми будемо разом…

– Чую, ворони чорнi починають злiтатися з лiсу. На бiду…

– Втечемо!

– Звiдси нема виходу. Тiльки один!

– Що ти таке кажеш, який? Невже у могилу?

– Навпаки – в життя. Ти не бiйся, Марусечко, вiджени свiй страх.

– Не можу. Тривога роз’iдае мое серце.

– Ходи зi мною. Верещиця ii змие.

Я й незчулася, як вiн зняв iз мене сорочку i повiв до води. Тепле спокiйне плесо i справдi мов рукою зняло мою втому, а мiцнi Івановi обiйми розсiяли тривогу. Його сильнi жилавi руки тримали мене за стан – я ж обхопила його широкi плечi та не могла нацiлуватися його солодкими вустами.

– Нам пора, Іване, зараз не час, – шепотiли моi губи, а от руки все сильнiше обiймали, лоно тулилося до його живота, а груди млiли вiд його ласк та поцiлункiв.

– Купайло нам поможе. І Верещиця. Вони благословляють нас…

Бiльше опиратися його сильним рукам та солодким поцiлункам я не могла. Десь зовсiм поруч товклася молодь, танцюючи, стрибаючи через ватру й голосно регочучи. Часом iхнiй регiт було чути над самим берегом. Ми не зважали на них: мiсяць пiдморгнув нам i зайшов за хмару, ховаючи й нас вiд чужих очей…

Я нiяк не могла повiрити, що усе це зi мною сталося насправдi. Нiби якийсь дивний сон. Здавалося, зараз прокинуся – й опинюся на своему лiжку поруч з Іваном. Навiть намагалася себе ущипнути… Нi, то був не сон, а якась неймовiрна реальнiсть…

Ми уже лежали собi потомленi на березi. Вiн поцiлував мене у чоло.

– Ти у мене дуже вiдважна.

Я поцiлувала його у груди, потiм у шию, потiм смачно-пресмачно в губи.

– Як же нам зробити, аби Доля нас бiльше не розлучила? – спитала я.

– Тiльки слабкi вiрять у Долю, у те, що все наперед написано. Коли нам стае трудно, приходить бiда чи скрута, ми просимо своiх богiв, аби тi допомогли нам, а за це обiцяемо iм багатi дари. І боги помагають. Ходи, я тобi покажу. Пiдемо до нашого капища i складемо жертву кумирам. Вони захистять нас!

Наскiльки я зрозумiла, ангели закинули мене у дохристиянськi часи. Я спробувала вiдмовити Івана, але вiн уже загорiвся своiм задумом, скочив на ноги й заходився вдягатися.

– Нашi боги добрi: помагають нам у всьому. Вони дали нам цю землю – добру землю. Тута добре родить хлiб, е вдосталь води i трави, рiчка дае нам рибу, а лiс – деревину, звiра i мед. Ми дякуемо богам i боронимо своi землi: так нам заповiли нашi пращури.

Швидко вдягнувшись, вiн потягнув мене за собою у нiч, так що я ледве встигла накинути на себе сорочку…




Роздiл 10

Демон


Ми зайшли у село тихо, пiшки, залишивши коней вiддаля. Перше, що зробили, – це побили собак. Пси шкiрилися на нас, гавкали й кидалися, ми ж iх швидко пострiляли з лукiв, а потiм доконали сокирами й списами. Люди вискочили на той гвалт iз хат. Багато з них були озброенi, декотрi стискали у руках вили, серпи, навiть кочерги. Глипаючи то на своiх побитих псiв, то на нас, напасти таки не наважилися. Вони спробували говорити з нами, але замiсть вступати у бесiди, нашi воiни розiйшлися по iхнiх господарствах й почали просто грабувати. Бiйня почалася, коли ми взялися за iхнiх жiнок. Вони програли, бо не були так навченi вбивати, як ми. Їм треба було вiдразу, гуртом на нас натиснути, а не думати й говорити… Тепер же iхнi мужi лежали в кровi, жiнок i дiтей ми брали у пута, худобу зганяли, а майно зносили на велику купу…

У цi землi наша орда прийшла ген аж з-за далекого Дону-рiки. Були ми племенi аварського, слов’яни ж нас називали обрами. У цi краi, до берегiв повноводоi Верещицi, ми завiтали вперше.

Наш ватаг на ймення Половий стояв посерединi захопленого селища й уважно спостерiгав за тим, як росли купи награбованого, прискiпливо оглядав бранцiв, оцiнюючи, скiльки за кожного з них можна буде виручити у хозарських чи грецьких купцiв. Це був дебелий чолов’яга, закутаний у грецькi обладунки та вовчу шкуру, озброений бойовою сокирою. Я не раз бачив, як вiн тим топором розрубував людей навпiл…

– Люблю малих дiтей, – сказав я, стоячи поруч iз ним та киваючи на немовля, яке тримала на руках одна iз захоплених жiнок: пишногруда й пишнокоса молодиця. Обри саме вiдтягли ii вiд чоловiкового трупа й поставили гуртом зi всiма.

Оскiльки обр навiть не глянув у мiй бiк, я продовжив:

– Маленьких дiтей я люблю переважно за те, що у них молодi мами. А ще коли й тата нема!

Тiльки тепер вiн на мене поглянув i вишкiрився, розумiючи, до чого я хилю, тодi посунув до жiнки. Раптом дитина нiби почула щось лихе й почала плакати, мати пригорнула маля мiцно до своiх грудей.

– Вiддай! – рявкнув ватаг, ударив жiнку й забрав дитину, коли та впала. – Мале i так не витримае такоi далекоi дороги степами!

Далi вiн передав дитинча менi i махнув рукою, аби я щось iз ним зробив. Мале так плакало, аж захлиналося. Жiнка кинулась до нього, але ватаг швиденько пiдiмнув ii пiд себе i почав задирати на нiй сорочку. Решта людей закам’янiли: холоднi вiстря аварських мечiв блискали перед самими очима.

– Чого ж воно плаче? – мовив я сам до себе, проте навмисно, аби почули iншi. – Певно, пити хоче!

Я взяв маля за нiжку i пiднiс над криницею. Обри знову вишкiрилися.

– Не руш, пусти!!! – верещала мати малого, якiй ватаг нарештi зумiв розвести ноги. Добра краля – за неi нам гарно заплатять, якщо, звiсно, цей бик ii не замордуе.

– Пiзно кричати!

Малий полетiв униз, тiльки булькнув. Вона рикнула диким криком, але нiчого зробити бiльше не змогла. Тiльки ридала. Нiчого, руськi баби сильнi, витримае. Вона йтиме степом зi шнурком на руках, прямуючи за нашими кiньми, аж доки ii не продадуть на якомусь невiльничому ринку котромусь iз тих жирнощоких евнухiв.

Я обром не був, хоча i прийшов з ними. Моя особа взагалi не мала вiдношення до жодного людського роду-племенi. Мiй дiм – не держава, не мiсто й не село, бо народився я у пеклi. На самому глибшому його днi – сьомому. Менi не потрiбнi були анi золото, нi срiбло, а лише загубленi, задурманенi душi слов’ян.

У них була добра земля, тому цi люди не поклонялися золотому демоновi. На цiй землi треба було тяжко гарувати, тому й демон пияцтва й розпусти не мiг до них пiдступитися. А ще слов’яни не хотiли визнавати единого володаря над собою, вибираючи собi постiйно iнакших старшин на вiчi. Хоч вони й не були наразi християнами, та iхня вiра вчила iх любити землю, поважати батькiв, зневажати розпусту, злодiйство, вбивство i брехню. Що ж iз такими робити? Я знав – бити iх тiльки страхом! Зневiрою, розбратом, лютою жорстокiстю… i страхом. Перетворити iх на рабiв, а коли ж iхнi квiтучi душi зiв’януть, як восени в’яне усе живе, тодi огорнути кожну душу чорною пеленою смертельного грiха, що називаеться «рабська натура»!

Зi мною були моi друзяки – Лихо i Бiда. Ми майже завжди трималися разом, а диявол нам ще практиканта пiдсватав – Малого.

Наш загiн вiдколовся вiд основноi аварськоi орди – i ми пiшли палити села, женучи в полон молодих i здорових. Старих, малих i хворих вiдразу пускали в розхiд – обуза в походi неприпустима. Отож i зараз трое моiх друзяк мордують стару бабу, яка вже й ходити не могла, а тiльки сидiла й проклинала. Я мимохiдь задивився: Лихо i Бiда тримали стару, а Малий замахнувся сокирою. Правильно, йому треба набиратися досвiду. Удар – i пики товаришiв забризкала кров.

– Та хто ж так б’е, довбню?! – вилаявся Лихо. Вони кинули труп баби Малому пiд ноги, самi пiшли далi, витираючи пики рукавами. Малий побiг за ними, вимахуючи сокирою i сподiваючись, що йому дадуть ще когось убити.

Обри хазяйнували добре: з хат уже було винесено усе цiнне, складено на вози. Худобу i невiльникiв також позганяли докупи; поранених, хворих, старих i малих безжально вбили. Часу гаяти не можна – пiд покровом ночi треба було напасти на ще один городок, що стояв на березi Верещицi i назви поки що не мав. Так i називали – Городок. Треба пiдiйти непомiтно, аби не встигли поховатися, напасти з рiзних бокiв – уже неодноразово перевiрена тактика.

У найтемнiшому кутi пограбованого селища, помiж перехнябленою старою хатою та тином, порослим високим бур’яном, стояв юда i дивився на нашу розправу. Нi, то не був той самий Іскарiот – його душа з пекла уже нiколи не вилiзе. Інший. У цих краях, зрештою, як i всюди, завше можна було знайти чоловiка, здатного продатися за тридцять, а то й двадцять, десять, п’ять срiбних монет. Слiд було тiльки постаратися трохи, дещо пообiцяти – i зрадник купувався чи то на золото, чи на жiнку, чи на владу… Глупота, боягузтво, жадiбнiсть, заздрiсть – ось цi струни душi, на яких я так гарно умiв вигравати. Так само вийшло i з цим юдою: вiн продав своiх братiв, погодившись непомiтно провести нас сюди. Тепер зрадник стояв осторонь, спостерiгаючи, як ми грабуемо й палимо, трусився, наче i справжнiй Іскарiот. Я пiдiйшов до нього.

– Чого стоiш у темнотi – виходь на свiтло. Подивися, як ми тут добре попрацювали, який гарний «урожай» зiбрали. А все через тебе. Якби не твоя помiч – поховалися б твоi родичi у лiсi… Ну, i за ту справу тебе чекае гарна нагорода. Виходь…

– Менi й тут добре, – буркнув юда. Як я i думав: йому на свiтлi буде страшно. Тодi ще додав, нiби хотiв виправдатися передi мною: – Я не через срiбло. Ти ж сам знаеш, обре…

– Так-так, знаю. Вони тебе смертельно образили. Помста – добра штука. То, може, тобi й срiбла не треба? Собi лишу.

– Ти обiцяв, обре, – пiдвищив голос юда.

– Так, обiцяв. Але робота нескiнчена: ще за темряви нам треба напасти на Городок, – сказав я йому. – Покажеш…

– Тих стежок я не знаю, не бував там нiколи…

Вiн став труситися ще бiльше: невже у ньому пробудилася совiсть? З таких уже користi мало, вiн менi бiльше не потрiбен. Я йому так i сказав:

– Тодi ти менi бiльше не потрiбен.

– Ти обiцяв менi срiбло. І дiвчину вiддай…

Я спробував ще раз його намовити:

– Слухай, може, ти б менi ще послужив?

– Не хочу. – У цiй вiдповiдi була тупа слов’янська непоступливiсть, тож я вiдразу зрозумiв, що з того хлопця толку уже не буде. – Давай срiбло, обре!

Я подав йому капшук з монетами.

– Бери, заробив. Дiвку собi вибереш, яку хочеш. Їх у пеклi вдосталь.

– Що таке пекло? – Вони були язичниками, тому про наше князiвство поки що нiчого не чули.

Я посмiхнувся, поплескав його по плечу, другою рукою ж непомiтно витягнув ножа.

– Скоро довiдаешся, любий мiй друже.

Ударив не в серце – у живiт. Навмисно так вчинив, аби хлопака вмер не вiдразу, а ще трохи помучився, похаркав кров’ю. Хоча що то за муки проти того, що його чекае там, унизу. Я витер свого ножа, тодi гукнув тому, хто ховався у темрявi з протилежного боку.

– Виходь, не бiйся.

До мене пiдiйшов ще один юда.

– Ти бачив, що я з ним зробив?

– Бачив, – тихо буркнув вiн.

– Проведеш нас до Городка?

– Проведу, проведу, – затрусив лякливо головою.

– Ставай на колiна i цiлуй мое взуття.

Вiн спочатку вагався, але коли я кинув на нього свiй грiзний погляд, юда став навколiшки i поцiлував.

Отак я всiх людей, що жили понад Верещицею, Днiстром, Бугом, Случем, Бистрицею, Днiпром, Десною… збираюся поставити на колiна.




Роздiл 11

Схiдняк


Сам я був нетутешнiй, тому цих краiв добре не знав. Дорогою розпитував у людей подальший шлях, та все одно заблукав у тих лiсах, а оскiльки наближалася нiч – вирiшив заночувати просто серед гущавини. Було б добре повечеряти, однак припаси скiнчилися ще напередоднi. Що ж: попив води з рiчки, омив лице вiд цiлоденного сонця, куряви i поту, пустив коня пастися, а тодi розлiгся на прогрiтiй лiтнiм сонечком землi. Нарештi можна витягтися й розкинути вiльно руки й ноги.

Натще не дуже солодко спиться: повiки злипаються вiд утоми, а от думки про соковитий шмат м’ясива продовжують снувати в головi. А ще думалося про цей край: гарна тут земля. Кажуть: зовсiм недалеко звiдси розкинулися гори, тож менi страшно хотiлося вже iх побачити. Наш волхв казав, що саме з Карпат почалося розселення усiх наших родiв i, просуваючись усе далi на схiд, русини сiли на своiй, богами данiй землi. Родичi мiж собою досить часто сварилися, але бiльше дружили, збиралися докупи в разi бiди, молилися одним богам i говорили однiею мовою. Кожен рiд мав своiх старiйшин, яким корився, а одного царя чи короля вони визнавати не хотiли, цiнуючи власну свободу. Маючи свою землю, нiколи не йшли захоплювати чужоi… У тому була i наша сила, й наша слабкiсть. Земля завше давала нам те, що було потрiбно: ниви щедро колосилися, худоба приносила багатий приплiд, народжувалися добрi i гарнi дiти. У нас було вдосталь води, деревини, звiра, риби та меду. Вона, земля батькiв, навчила нас любити одне одного та ii – свою матiр.

Із сусiдами жили через приграничнi рiчки й гори. Часом хтось переходив тi рiчки чи то з мечем, чи з товаром, чи просто зi словом. Тодi лилася або кров, або мед, а пiсля того кожен повертався до своеi хати.

Набагато гiрше було, коли приходила орда…

Раптом я почув крики, пiдвiв голову й угледiв спалахи вiд вогнища. Треба подивитися…

Несподiвано мене схопили i поволочили до свого кола. Вогнище палало яскраве, викидаючи цiлi снопи iскор у нiчне небо. Крики i гул були такi, що аж у вухах лящало. Тримаючи за обидвi руки, враз iз силою потягли у бiк вогню, розбiгаючись усе швидше. Раптом – стрибок, далi – регiт.

– Берiть його в коло! – знову почувся дiвочий вереск.

– Чекайте. Менi до Городка, – просив я, та вони мене не чули.

– Завтра пiдеш. А нинi будеш з нами!

– Купайло нам послав такого витязя!

– З неба нам кинув!

– Та вiн з дуба впав!

Знову регiт.

– Та дайте ж чоловiковi вiдсапатися! Хiба ж не бачите – з дороги! – спробував за мене вступитися один з парубкiв.

– Менi ж завтра далi iхати. А зараз – повечеряти б…

Дiвчата сяк-так дали менi спокiй, хлопцi ж спровадили у бiк жертовникiв:

– Там, бiля Лади, знайдеш мед i свiжий хлiб: нашi боги добрi, подiляться з гостем останнiм. А завтра ми запровадимо тебе до нашого Городка…

Жертовник стояв на березi рiчки. Хлопцi казали правду: тут я знайшов направду свiжий хлiбчик, запашний медок i поiв собi усмак, перед тим помолившись Ладi й подякувавши iй. У вiдповiдь вона менi пiдморгнула.

Знову вмостився спати. Очi моi вже заплющилися у напiвснi, а регiт дiвчат та бiснування парубкiв усе ще долинали до мене. Я посмiхнувся. У нас, понад Десною, так же нинi палять вогнища й водять хороводи. Недаремно наш волхв каже, що всi ми – браття, онуки Даждьбожi. Знову дiвочий веселий смiх. Вони ж тут вельми гарнi – дiвчата, одначе i в нас, сiверян, не гiршi. Марина. Чекае там. Ех, коли б не ii очi, добре погуляв би нинi… Не можна… Обiцяв…

Сон усе-таки перемагав. Нiби у якомусь маревi, побачив я Марiю зi своiм мужем. Вийшовши на цю галявину, вони пiдiйшли до Лади. У жертовнику ледь жеврiв вогонь, слабенько освiтлюючи iдола. Мiсяць поливав Ладу згори своiм свiтлом, а ще вiдблиски купальськоi ватри стрибали по ii товстих боках. Марiя навiть посмiхнулася, розгледiвши на iдолi очi, рот i нiс.

– Вона добра i помагае тим, хто люблять одне одного, допоможе нам зберегти нашу сiм’ю, – пояснив Іван.

Чоловiк роздмухав вогонь у жертовнику, пiдкинув дровець, що лежали поряд. Багаття розгорiлося, почало танцювати, смiятися. Вiд цього Лада враз повеселiшала, ще ширше посмiхнулася iм… Раптом до них пiдiйшов якийсь старий у ветхому одязi та пiдперезаний шнуряним поясом.

– Ой не у тих помочi просите, – сказав старий так, що Марiя стрепенулася тривожно. Іван же навiть не озирнувся: роздмухуючи вогонь у жертовнику, вiдповiв старому:

– Просимо помочi у Лади, аби зберегла i збагатила нашу родину, щоби бiда оминала нашу хату. А ти, старий, чого не веселишся, чом не спiваеш зi всiма? А може, ти знайшов уже квiтку папоротi?

Старий нiби не чув тих слiв.

– Ми з Михайлом зробимо все, що зможемо, будемо вас захищати, скiльки вистачить снаги. Але ми не всесильнi – диявол також не спить. Його полчища проклятих чорними грозовими хмарами будуть сунути на цю благословенну землю, так що руки нашi млiтимуть вiд невимовноi напруги, а голос захрипне вiд великого крику. Тож зараз кажу вам – тiкайте, що маете сили.

– Гавриле! – зойкнула Марiя. – Скажи, що з нами буде!

Раптом я здригнувся. Розплющив очi, сiв. Озирнувся. Старого не було, i тiльки Іван з Марiею дивилися на мене.

– Ото диво. Правду кажуть, що духи лiсу в Купальську нiч на свiт виходять. Хто ти: лiсовик, цур, пек, пересмiшник? – запитав Іван чи то жартома, чи то серйозно.

– Не страхайтеся, не чорт. Схiдняк я. Сiверянин.

– Ого. Сiверь – далеченько.

– Правда, не близько. На другому кiнцi землi Руськоi.

– Чого ж ти забрiв у наш край? Може, дiвку собi хочеш умикнути?

Тiльки тепер я остаточно зрозумiв, що Іван з мене кепкуе.

– Послали мене старцi, князi й волхви землi Сiверськоi, аби я говорив з вашими старiйшинами. Бiда прийшла на землю Руську. Обри.

– Чули, – Іван тут же спохмурнiв.

– Поляни, сiверь, деревляни, дулiби i радимичi вже дали свою згоду, аби спiльно стати супроти ординцiв!

– І ми станемо з вами! – тут же пiдхопив Іван.

– Ану тихiше, – раптом втрутилася у розмову Марiя.

Вона раптом зблiдла, i ii серце так забилося, що той стукiт було чути аж до мене.

– Що? – насторожився й Іван. – Я нiчого не чую.

І раптом купальську нiч, немов гострий кинджал, розпоров крик:

– Обри!!!

Іван враз пiдскочив, озирнувся. Нам було видно, як на луках заметушилися парубки i дiвчата. Багаття тут же згасло, а всi гуртом побiгли просто у наш бiк, щоби сховатися у прибережних заростях: Верещиця завше ховала iх вiд небезпеки.

– Давай руку! – наказав Іван, – i вони з жiнкою стрiмголов побiгли вiд жертовника уздовж рiчки. Я – слiдом.

Ми добiгли до того мiсця, де плакучi верби стояли понад самим берегом, опустивши своi вiти-коси до самоi води. Навкруги було темно: важка чорна хмара закрила нiчне небо i нависла над землею, ховаючи мiсяць i зiрки. Сюди прибiгло iще кiлька дiвчат, двое чоловiкiв.

– У воду! – наказав Іван.

Вiн допомiг дiвчатам спуститися з берега, насамкiнець заштовхав i Марiю.

– Іване, – не хотiла вона його вiдпускати вiд себе.

– Там нашi б’ються! – мовив один з мужiв i стиснув у руцi сокиру.

– Іване, – схопила Марiя чоловiка за руку, але Іван легенько вiдiпхнув жiнку.

– Сиди тут, я скоро.

– Я з вами! – Моя рука вже стискала меч.

Іван витяг з-за пояса нiж, i ми побiгли, лишаючи жiнок пiд захистом широкоi плакучоi верби.




Роздiл 12

Марiя


Я хотiла стрiмголов кинутися за ним, але Гаврило вже був тут, його рука мiцно тримала мене за зап’ясток. Я озирнулася.

– Не йди – через тебе обри нас усiх тут знайдуть!

– Але ж Іван…

– Йому зараз бiльше допоможе твоя молитва, Марiе.

Ангел затяг мене у воду, i ми разом з iншими дiвчатами сховалися пiд вiти плакучоi верби. Принишкли. Прислухалися, вгадуючи десь удалинi звуки бою. Я молилася безперестанку. Пiшов дощ. Спочатку краплi падали рiдко, вдаряючись об воду рiчки та розходячись широкими колами. А далi полило як iз вiдра.

За якийсь час там, де ранiше чулися крики i дзенькiт мечiв, запанувала тиша, тiльки дощ продовжував лити, щедро поливаючи землю та змиваючи кров з неi.

– Прогнали, – тихо мовила котрась iз дiвчат i поволi рушила з нашого сховку.

Гаврило затримав ii i, приклавши палець до губiв, наказав сидiти тихо. Ми усi так i застигли пiд тим вiттям, цокаючи зубами з холоду i страху. Раптом побачили, як на гладь озера упав снiп свiтла: сюди йшли люди зi смолоскипами. Вони гелготiли щось незрозумiлою мовою, рискаючи по кущах верболозу та шукаючи… нас. Один з них пiдiйшов до берега, навiть ступив у воду. Смолоскип його горiв яскраво, обр крутив ним у рiзнi боки, пильно заглядаючи туди-сюди. Ми вiдвернулися, дiвчата позаплющували очi, аби тiльки не зауважив нашоi схованки. Одна дiвчинка аж трусилася, так що я пригорнула ii до себе i про всяк випадок затулила рота рукою.

А обр тим часом, покрутивши головою, вилiз назад на берег. Йому не хотiлося лiзти у холодну воду, тож вiн пошкандибав за своiми далi.

– Вони пiшли, – сказала я i поволi стала вибиратися з нашоi схованки.

– Стiй, куди? – спробував ангел мене зупинити.

– Пошукаю Івана.

– Не будь дурною, Марiе: вiн або втiк, сховався, або уже мертвий.

– Нi, вiн не вбитий. Адже я так щиро молилася! Його, напевно, поранено – i вiн лежить, стiкаючи кров’ю. Я мушу знайти його.

Вiдмахнувшись вiд Гаврила, я таки побрела по груди у водi до берега. Тихо вилiзши з рiчки, почала сяк-так викручувати на собi сорочку. Тодi, пригнувшись та ховаючись за кущами верболозу, пiшла берегом.

Свiтало. Вранiшня прохолода обiйняла мене свiжiстю. Злива перейшла, i тепер дрипав дрiбний дощик. Хоча нi – знову полило. У мокрому одязi було холодно, проте я поспiшала, i серце мое калатало. Я бiгла ледь помiтною стежиною помiж деревами, якi густо росли вздовж рiчки. По дорозi перестрибнула рiвчак, перелiзла через завалене дерево, перебрела невеличкий потiчок. Із самого початку iще озиралась за обрами, пильнуючи, аби котрийсь iз них не побачив мене. Але iх не було, вони пiшли, тож я забула про обережнiсть. До поля, де ми ще недавно водили хороводи i на якому потiм розгорiвся жорстокий бiй, було як рукою сягнути.

Я бiгла все швидше, як раптом четверо з них випiрнули iз густоi лiщини просто передi мною. Я стала як укопана, дивлячись на них, вони ж вирячилися на мене. Я заклякла. Вдивляючись у iхнi обличчя, очам своiм не вiрила: це були Бiда, Лихо, Малий i Недоля. Вони мали куртки iз вовчоi шкури, лати, шоломи, а в руках замiсть пiстолетiв i биток – мечi.

Недоля першим прочухався i пiдiйшов до мене. Вiн зазирнув менi в очi – я й далi не могла зрушити з мiсця. Обр поправив мое волосся, що розтрiпалося пiд час бiгу i тепер закривало моi очi й лице, прицмокнув, оцiнюючи мою красу. Тут пiдiйшов Лихо, запитав ламано по-нашому:

– Де ховаеться?

Я вiдразу зрозумiла, хто його цiкавить, – i страх охопив мене ще гiрше. Мовчала. Вiн повторив запитання:

– Де ви ховаетеся? Де жiнки?

Я продовжувала мовчати, не знаючи, скiльки iще так зможу грати у Зою Космодем’янську. Недоля ухопив мене за косу i притяг до себе, просичав просто у лице:

– Вона покаже.

Тут вiн мене вдарив долонею в обличчя, але той удар був бiльше принизливий, нiж болючий. Раптом у менi щось пробудилося. Я поглянула ординцевi в очi i плюнула просто в морду. Вiн застиг на мить, потiм вдарив кулаком в живiт. Я впала. Іншi кинулися на мене – i я таки заробила кiлька добрих копнякiв ногами. Вони били щиро, вiд душi, та я скрутилася калачиком i закрила голову. На цей гармидер позбiгалися й iншi степовики.

Побоi, як i тодi, стримав Недоля. Вiн говорив щось до них, пояснював. Наскiльки я зрозумiла – вони мали намiр мене продати, а за покалiчену багато грошей нiхто не дасть. Тодi поставив мене на ноги, приклав меча до горла.

– Ходи з нами. Будеш показувати.

Вони вели мене помiж кущами та деревами, витягали на берег рiчки, штовхали i смикали за волосся, кричали та погрожували своею зброею. Я мовчала. Думала за свого Івана, який десь там лежить на полi й дожидае мене. Певно, вже не дочекаеться, бо нашого сховку я обрам видавати не збиралася. Хоча вони i так би мене не вiдпустили, не помилували…

Побачивши, що я мовчу та стомившись блукати по щiльних заростях, обри повернулися в свiй табiр, посiдали i розвели багаття. Я сидiла осторонь i дослухалася до того, про що вони гелготiли. Думала. Найперше про те, що буде з Іваном, коли я його не врятую? Хто виростить, виховае нашого сина, якщо i я звiдси не повернуся? Хто ховатиме батькiв? Чи я жалiю за тим, що накоiла? Нi!

І тут до мене пiдiйшов Бiда. Цiлий час, доки ми тут сидiли, вiн потягував щось iз бурдюка, пришпиленого до боку, i я так розумiю, що то була не вода. Вiд нього несло густим винним «амбре», коли вiн пiдiйшов до мене i присiв поруч. Я вiдвернулася. Вiн узяв мене за пiдборiддя, повернув до себе. Тодi нахабно спробував узяти мене за груди. Я вiдштовхнула його, але вiн лише показав своi жовтi iкла. Щось сказав своiм товаришам, i тi зареготали.

– Вiдчепися вiд мене, виродку. Чуеш, вiдчепись! – скрикнула я.

Вiн iще раз потяг вина iз бурдюка i знову пiшов на мене. Я вiдсовувалася все далi та враз зрозумiла, що мене зараз чекатиме.

– Рятуйте! – заволала я, а обр тут же вдарив мене в обличчя, так що я впала на землю.

Вiд того удару я на мить знепритомнiла. Степовик витягнув ножа, сiв на мене i почав розтинати мою сорочку на спинi.

– Рятуйте! – знову крикнула я, хоча вже й мало сподiвалася на той рятунок.

І тут пiдiйшов той, кого дикуни величали своiм царем. Половий. Вiн грубо вiдштовхнув Бiду, показуючи силу своеi влади, i сам став надi мною. Нi, вiн не мав намiру мене захищати: його також найперше цiкавили моi груди, а потiм i все iнше.

– Я – цар, – представився вiн, простягаючи до мене руку, я ж у вiдповiдь затопила йому в пику.

– А менi начхати на твое царство!

Вiн також з ударом не забарився – ударив так, що аж у головi замакiтрилося. Я знову впала. Що було далi – важко пригадати. Пам’ять повернулася, коли степовик пiдвiв мене й почав говорити:

– Я даю тобi вибiр. Ти менi вiддашся – i я перестану тебе бити. Навiть нагодую. Якщо нi – ти помреш.

У вiдповiдь я хотiла багато чого сказати цьому дикуновi, однак вирiшила зекономити сили.

– Лiпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Обровi не сподобалася моя вiдповiдь, схоже, вiн дуже хотiв погратися зi мною «по-обоюдному». Знову спитав, пiдiймаючи ставки:

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моею дружиною i царицею. Житимеш у розкошi. А коли нi, то я вiддам тебе на поталу своiх людоловiв. Ти помреш у муках i твое тiло роздиратимуть дикi звiрi. Вибирай!

«Нiколи!» – хотiла я крикнути йому в морду, але розбитими губами було говорити доволi тяжко.

Тодi вiн здiйняв надi мною свого меча, i я вже почала прощатися з життям. Усе зависло, кожна секунда тяглася вiчнiстю. Менi привидiвся ангел Михайло. Це вже, певно, кiнець…

Я досi нiчого не можу збагнути, але Половий мене вiдпустив.

– Іди звiдси.

Не бажаючи бiльше випробувати долю, я встала й, хитаючись, пiшла помiж обрами геть iз цiеi галявини. Вони розступалися передi мною, проводжали поглядами, аж доки я не зникла з iхнiх очей.

Я пiшла, а потiм побiгла у бiк жертовника, навiть не думаючи про те, що iншi степовики можуть крутитися десь поблизу. Ходила помiж жахливо понiвеченими людськими тiлами, трупи дивилися на мене своiми очима. Поранених не бачила – самi мерцi. Нiхто не стогнав, просячи допомоги.

Мiй Іван лежав бiля самого жертовника, тiло його було по-звiрячому порубане мечами: обри мусили добре постаратися, щоб забрати життя останнього захисника Лади. Я впала навколiшки поруч iз ним, пiдняла його голову й поклала собi на колiна. Вiн розплющив очi.

– Прийди… – хотiв щось сказати. А може, i все сказав. І затих. Душа його бiлим голубом полетiла на небо. Дощовi хмари враз розступилися перед нею – i сонечко посмiхнулося ясним своiм промiнням, вiтаючись. Ця посмiшка була схожа на його, Іванову. Я знаю: то мiй чоловiк передавав менi останнiй свiй привiт. Сльози грубими горошинами покотилися з моiх очей, я притулила до себе тiло коханого, яке ще недавно грiло мене своею любов’ю i добротою, а тепер потроху холоне в моiх руках. За своiм болем я i незчулася, як iззаду пiдiйшов Гаврило.

– Їх треба поховати. Справити тризну…

Я поволi обернулася й поглянула на нього вовчим поглядом. Бiль так у менi накипiв, що здушив горло, наче клешнями.

– Не треба! – попросила я тихо, але з тiею просьбою вирвався iз моеi душi увесь бiль. Вiд того шепоту аж захвилювалася вода у рiчцi, птахи зiрвалися з верховiть дерев, а сонце враз згасло, нiби це не була тиха мова жiнки, а крик тисячi мужiв.



Я стояла у пiдземеллi, Михайло сидiв передi мною на лавi.

– Так уже споконвiкiв повелося. Приходили то готи, то римляни, то гуни, то авари, то хозари, то ще якась франца. Усе це слуги люцифера, що iшли в чужi краi, послухавшись лихоi намови його. Диявол обiцяв iм багатi землi, коштовнi скарби, гарних жiнок. А ще iм потрiбнi були раби, тож вони сунули на цю землю з усiх бокiв. Іван завше був з тих, що першими йшли в бiй i стояли до останнього. Рабом його так нiхто i не зробив.

Михайло сподiвався, що пригода з обрами остудить мене, налякае…

– Я бачила тебе там, на тiй галявинi… Про що ти говорив iз ними?

– Ми заклалися…

– Хiба ж таке бувае?

Ангел не вiдповiв.

– І що ж ти поставив на кон? – знову спитала я.

– Свое життя, – чесно зiзнався Михайло. – Тому менi дуже хочеться, аби ти перемогла…

– Я спробую тебе не розчарувати. Пiду до кiнця, – вiдповiла я тихо.

Михайло поглянув на мене.

– Ну, як хочеш. Тiльки не кажи потiм, що ми тебе не попереджали. І приходити тобi на виручку так, як сьогоднi, я завжди не зможу – шануйся лiпше.

– Дякую тобi, – сказала я. – Пiду. Можеш не проводжати.

Я рушила знайомим уже коридором i на роздорiжжi звернула праворуч. Це був початок моеi довгоi дороги, довжиною у тринадцять столiть.




Роздiл 13

Сьогодення


Пан Михайло чудово розумiв, що органи не будуть зi шкури пнутися, аби розiбратися в цiй справi, хоча спочатку всi вони дружно iмiтували бурхливу дiяльнiсть. Не те що Городок – цiла область шумiла про замах на Івана: ширилися чутки, журналiсти вибудовували усiлякi версii, найчастiше висмоктанi з пальця. Пiд цим тиском громадськостi обласна прокуратура кинула усi сили, аби закрити справу. Не розслiдувати, а таки закрити! По гарячих слiдах полапали перших-лiпших мiсцевих наркоманiв-гопникiв i повiшали на них усiх собак. Якби не Михайло – засiли б хлопцi надовго.

Тим часом Іван був у комi, стан його лишався критичним…

Пiсля того як Михайло втрутився в розслiдування, слiдчий Недоля його зненавидiв усiм серцем. Хоча, якщо розiбратися, вiн мав би бути вдячним за все, що Михайло робить, фактично взявши розслiдування на себе. У майора був колосальний досвiд роботи, а найголовнiше – бажання розiбратися. Пiшли й першi результати: дiвчата з «Княжого двору» впiзнали «ДПСника», якого зафiксувала Іванова веб-камера. Виявилося, що цi четверо виродкiв перед самим нападом сидiли собi у ресторанi i iли борщ з пельменями! Офiцiантки iх не знали – не тутешнi козаки, але машину запам’ятали – вишневу «дев’ятку».

Пан Михайло був уже пiд прокуратурою, аби побалакати зi слiдчим, «пробити» номери машини по обласнiй базi. Недолi iще не було на мiсцi, тож Михайло сидiв у своiй старезнiй «Нивi», вкотре переглядав запис на планшетi. Ось Марiя дзвонить до нього, тодi мiнiвен рве з мiсця… А за деякий час жiнка повертаеться до машини, бере звiдти портфель i передае якомусь хмирю, котрого в темрявi не видно…

Що ж могло бути таке цiнне у тому портфелi? Зазвичай, грошi носять у гаманцi. Хоча, якщо багато… Може, Іван вiз комусь взятку? Нi, вiн нiколи не був хабарником i не давав принципово нiкому. Певно, там були якiсь важливi папери. Добре, тодi чого «майданна бухгалтерiя» iз зеленоi папочки не були в тiй течцi, а у Марiiнiй сумочцi?

Багато у пана Михайла було запитань, а от з вiдповiдями не дуже густо. Та нiчого, слiдство покаже.

Михайло визирнув у вiкно i побачив, що Недолина «беха» пiд’iхала, припаркувалася.

«Добрi ж машини в обласноi прокуратури. Цiкаво: всiм такi дають чи тiльки заслуженим?»

Ця думка примусила майора замислитися. Взагалi, вiн ненавидiв хабарникiв i перевертнiв, як мiг намагався розiбратися з ними своiми методами, через що його особова справа ряснiла численними доганами. Недоля був нетутешнiй, тому про його справи Михайловi було вiдомо зовсiм мало, хоча вигляд чорноi лискучоi машини наводив на певнi думки.

«Певно, тьоща йому купила», – мовив сам до себе Михайло i вийшов зi своеi усiма бiдами битоi «Ниви». Недоля саме наближався до дверей Городоцькоi прокуратури, коли Михайло загородив йому дорогу.

– Фiзкульт-привiт!

«Слiдак» поглянув на нього спiдлоба.

– А, Мiша. Ну, давай, кажи скоренько: у мене мало часу.

– Розумiю, – кивнув головою Михайло. – Багато роботи.

– Не то слово. А через тебе стало ще бiльше.

– А я саме по тому питанню i прийшов…

Недоля зрозумiв, що швидко йому вiд Михайла вiдкараскатися не вдасться, тому витяг пачку «Мальборо», закурив.

– О, добрi папiроси куриш!

– Пригощайся. – Слiдчий простягнув майоровi пачку, але той вiдмовився.

– Трутка!

– Шо, iмпотенцii боiшся? Нiколи не вiр в то, шо пишуть на пачках, то всьо фiгня.

Михайло чомусь посмiхнувся.

– Не знаю, пане прокурор, вам виднiше.

Недоля ще раз затягся, видихнув.

– Добре, кажи, що хотiв, бо в мене i справдi мало часу.

А Михайло вже нiчого казати не хотiв. Вiн враз пригадав собi, що кримiналiсти знайшли на мiсцi злочину «бичок» вiд «Мальборо», – i йому нiби в головi просвiтлiло, все раптом стало на своi мiсця.

– Та хочу сказати, що думав я над тим усiм. Певно, дарма ми вiдпустили тих наркоманiв, – сказав, аби хоч щось сказати.

– Ти тiльки тепер зрозумiв це, Мiша! Стiльки роботи коту пiд хвiст пiшло, а вбивцi через тебе i далi на волi!

Михайло озирнувся навколо.

– Ну, то шо ти хотiв? – нагадав про себе Недоля.

– Та таке, вже нiчого.

Слiдчий поглянув на майора знизу вгору.

– Ти шо, бухаеш? Зав’язуй з цим, Мiша.

Слiдчий обiйшов Михайла i рушив далi.

– Я не Мiша – Михайло, – поправив майор i пiшов до своеi машини.

Опинившись у салонi «Ниви», Михайло узяв у руки ту зелену папочку, котру знайшов у Марiiнiй сумочцi. Почав гортати. Тiльки тепер йому стало все до кiнця зрозумiло, а всi ланки склалися в один ланцюжок. Значить, так: тiтушки полювали за Івановими документами, бажаючи захопити частину «майданноi бухгалтерii», а при нагодi хапонути собi його проекти, фiрму, фонд. Іван ще ранiше розповiдав, що до нього пiдходили рiзнi люди… І, як видно, люди непростi. Певно, i телефон прослуховували, коли були такi обiзнанi! От чому Недолина машина була така обляпана болотом – покинувши десь «дев’ятку», польовими дорогами кружляли на BMW, слiди замотували. Тепер стало зрозумiло й те, чому Недоля так тягне iз розслiдуванням справи, чого так хотiв кинути за грати невинних!

Потрiбнi були докази.

Недоля все ще стояв на сходах i докурював. До нього саме пiдiйшов якийсь молодик, вони почали про щось притишено говорити. Михайло швидко схопив свiй планшет, легенько «прицiлився» i зробив фото, потiм ще одне, ще. Тим часом Недоля дав спiврозмовнику щось схоже на банкноту – i вони розiйшлися не прощаючись.

Михайло швиденько обробив фото, тодi витягнув з кишенi вiзитiвку, яку дали йому у «Княжому дворi».

– Так, i-мейл…

Вiн вiдправив повiдомлення, а тодi набрав на телефонi чийсь номер.

– Олю, привiт… Це я, Михайло… Так, з мiлiцii… Слухай, Олюню, а ти зараз за комп’ютером? Ану, кинь оком у свою скриньку… Добре, зачекаю… Пiзнаеш? Як, вiдразу двох? Ти впевнена?… Добре, дякую, сонце, з мене «Свiточ»!

Вiдклавши телефон, майор тут же прокрутив ключ: «Нива» ревнула й бухнула в атмосферу чорним димом. Михайло рушив у напрямку, куди щойно пiшов невiдомий молодик. Його нiде не було, зате майор побачив вишневу «дев’ятку». Зупинився, став роззиратися. А ось i молодик: вийшов з продуктового магазину, несучи два повних кульки.

– Ага, узяв у Недолi грошей i накупив жратви. Де ж ви вiдсиджуетеся, невже у нього на дачi? Нiчого, зараз ми вас вистежимо…

Вишнева «дев’ятка» рушила з мiсця, «Нива» тихенько поiхала назирцем…




Роздiл 14

Марiя


Часи минали разом з водою, яку несла помiж своiми берегами наша Верещиця. Мiй чоловiк знову вiдродився у своему народi, у своiх нащадках, вкотре повстав з попелу, нiби птах Фенiкс. Наша добра земля, а також батькiвська наука i материнська молитва робили його таким же добрим, чесним i сильним. Знов i знов приходила купальська нiч, знов i знов вiн пiдходив до мене… Тодi вiдходив. Інколи давала Доля нам одну нiч, часом тиждень, мiсяць, рiк, п’ять рокiв. Аж раптом приходили то обри, то хозари, то печенiги, то ляхи, то ще хтось – хiба ж iх усiх запам’ятаеш?

Легшi часи настали, коли нашi роди поклонилися киiвському князевi Володимиру – володарю земель руських. Вiн захистив нас вiд ворогiв, дав нам Бога iстинного. Ми щиро молилися Господу, не забуваючи i Купала з Колядою, понад усе цiнуючи заповiти батькiв.

Верещиця i далi несла своi води: скоро могутня Русь розсипалася на князiвства, Киiв утратив свою силу. Нашi князi засiли в Галичi, i родичi слухали iх, билися з ворогами i орали землю нашу.

Життя тривало. Ми побралися з Іваном восени, а до зими вже звили свое гнiздечко, свою хату. Це не був царський палац, але тут було чисто, затишно i тепло. Половину хати займала пiч, були тут i лави, i скриня, i наша з Іваном лежанка. Свiчка, що стояла на скринi й миготiла своiм вогником, освiтлювала свiтлицю. Я стояла бiля печi i розтирала у макiтрi мак макогоном. Меду в нас було вдосталь, тож святвечiрня кутя мала бути солодкою. За вiконцем лiтав снiжок, пiдтискав морозець. Всюди панувала тиша, яка завжди спускаеться на землю перед Рiздвом Христовим. Я думала собi про те, що завжди любила цi свята, любила колядувати, любила той дух Святвечора. А ще до голови приходила дивна думка, що зi мною щось не так. Якесь дивне таке вiдчуття переповнювало мене, але не лякало, не тривожило, а, навпаки, веселило i заспокоювало, вселяло надiю. Менi хотiлося плакати з радостi i посмiхатися, притулитися до свого коханого. Я була не сама, вiдчувала, що iще одна малесенька душа поселилася у моему лонi.

За вiконцем геть стемнiло. Дверi вiдчинилися, у хату ввiйшов Іван, а за ним заскочив i морозець, але тут же i втiк, налякавшись нашоi печi.

– Ух, посипало. – Іван струсив iз кожуха снiг, а тодi роздягнувся. В руках з двору принiс снiп-дiдух. Чоловiк пiдiйняв його обережно, нiби живу iстоту. – Заходь, дiду, до хати. Поставимо тебе отут на лавi, аби сторожував наш дiм вiд хвороби, бiди i всякоi нечистi.

Коли дiдух зручно вмостився на своему почесному мiсцi, присiв на лавку й Іван.

– Худобу я обiйшов, нагодував. Треба буде у жолоби ще кутi кинути, аби здоровi були, приплiд приносили. І курам дати, аби файно неслися, i псовi, аби гавкав.

Вiн завше таким був: як щось робив, то докладно, ретельно, до кiнця. Ще й пiдспiвував при тому. З нього був добрий господар – ми завше мали хлiб i до хлiба. Я дивилася на нього, не можучи вiдiрвати погляду, люблячи кожну клiтинку його тiла.

– Сiдаймо до вечерi, – запропонував вiн. – Зараз iз колядою вже почнуть ходити. Може, й ми пiдемо? Чого в хатi сидiти? І до церкви треба…

Я накрила скриню бiлим обрусом, не забувши постелити пiд низ пахучого сiнця. Далi поклала кутю, тодi рибу, капусту, пампухи, сушеню. Багатий цього року у нас вийшов стiл.

Ми навiть не встигли скуштувати всiх страв, як за вiкном загримiла коляда:

Ой пасла, пасла, воли згубила в долинi.
Гей же, в долинi.
При молоденькiй, при зелененькiй ялинi!..

У Івана велика була родина, тож прийшло iх багато – так що ледве вмiстилися в хатi. Щедрий стiл, коляда, весела розмова – ми завше вмiли святкувати. А ще у нас на Святвечiр було прийнято згадувати тих, кого з нами зараз нема, просити помочi у Господа для тих, хто зараз не з родиною, хто у далекiй дорозi чи тяжкому походi.

Родичi мали мого Івана за мужа мудрого, радилися з ним й уважно прислухалися до його думки. Сидячи за столом, розпочали розмови про справи господарськi, а далi перейшли до справ державних.

– Не хочуть нашi бояри приймати Данила, – почав розмову середущий брат.

– Пам’ятають ще отця його – Романа. Добре вiн тим боярам залив сала за шкури. Сидiли тодi тихо i до вiльних общинникiв не пхалися. Тепер же страх зовсiм загубили, забули Бога в черевi… – пiдхопив i молодший.

Я до розмов чоловiчих не пхалася нiколи. Любила слухати, як говорить мiй Іван, бо розмовляв завше мудро i зважено, а ще я дуже любила м’який тембр його голосу. Та коли мова заходила про справи державнi, серце мое мимоволi стискалося. Я знала, що вiн нiколи не стоятиме осторонь громади, та бiльше, завше готовий був iти попереду. Я озирнулася, слухаючи, що вiн казатиме, поклавши мимоволi руку на живiт. Мiй муж налив собi узвару, випив.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yaroslav-yar-sh/spov-d-z-togo-sv-tu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Прапор мiста Городка на «Йолцi» було встановлено Ігорем Сапеляком та Русланом Малявським у першi днi Революцii Гiдностi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения